Читать «Королівська обіцянка» онлайн - страница 115

Вони втекли. Тупіт стих удалині.

— Підемо за ними? — пошепки запитав принц-бранець.

— Я боюся… — почала я, і такий початок мені не сподобався. — Я думаю, нам треба йти саме туди, звідки вони прибігли.

Запала тиша.

— Тоді ходімо, — сказав принц-бранець.

Ми рушили далі. Іноді я зупинялася, щоб поглянути на принца-деспота. Параліч усе ще діяв: деспот міг лише дихати й дивитися. І він дивився на мене так, що мені щоразу ставало моторошно.

— Скажи, як виглядає місце, де ми зараз перебуваємо?

— Досить широкий коридор… Праворуч сходи, вузькі, чорні, а на поруччях, зажди-но…

Так. Шипи. Цікаво, це щоб стражники по поруччях не з’їжджали? Ліворуч щось подібне на висохлий фонтан в стіні, квіточки з білого мармуру.

— Я знаю, де ми, — він утомлено опустив плечі. — Ходімо до виходу?

Я прислухалася. Як тихо! Наче й не було ніякого бою, наче всі мешканці замку просто вимерли.

— Ні. Мені треба знайти друзів. Ти допоможеш мені відшукати тронний зал… Чи щось схоже? Де всі зазвичай збираються?

— Допоможу, — сказав він після довгої паузи. — Скажіть, Ліно… Чим це тхне?

* * *

Чим далі ми йшли, тим відчутнішим ставав запах. Важкий, солодкуватий, такий бридкий, що в мене шлунок раз у раз підступав до горла. Мені зовсім не хотілося знати, що може так смердіти, але так виходило, що з кожним кроком джерело запаху все наближалося.

Назустріч нам пробігло ще кілька стражників. Вони промчали, не звертаючи уваги ні на свого пана, переможеного й зв’язаного, ні на мене з посохом, ні на принца-бранця з пов’язкою на очах. Вони давали драпака, рятували свої життя, а на щось іще в них просто не було часу.

Я повела посохом, і він пообіцяв мені небезпеку попереду. І то таку, що я ступила крок, другий — і зупинилася.

Може, Уйма зовсім не там? І принц-саламандра давно вже втік із замку, і вони разом чекають мене в гайку коло дороги?

Я прекрасно розуміла, чого варті такі думки. Ні, мені неодмінно слід довідатися, що трапилося в замку, що налякало сторожу й куди подівся Уйма. Тільки тоді я зможу, якщо пощастить, подивитися в очі Оберону й коли-небудь повернутися додому.

— За рогом хтось є, — сказав принц-бранець. Я вже не вперше зауважила, що його слух у деяких ситуаціях був кориснішим, ніж мої очі.

— Виходь! — я підняла посох. — Ми знаємо, що ти там!

Маленька тінь виступила з-за рогу й зупинилася за п’ять кроків попереду мене. Максиміліан!

Некромант завжди був дуже блідий, але тепер просто-таки позеленів. Білі патли прилипли до чола. Одне око запливло, як від удару.

— Ти втік? — запитала я різко. — Кинув їх?

Він мовчав.

— Відповідай!

Він перевів погляд на принца-бранця:

— Хто це з тобою?

— Хто треба… Принц-бранець і принц-деспот, хто ж іще!

Його вціліле око округлилося. Він обережно обійшов нас (принц-бранець повільно повертався, щоб залишатися до нього лицем) і зупинився, дивлячись на паралізованого й зв’язаного ворога.

— Принц-деспот, — прошепотів він. — Це ти його так?

— Це він його так, — я кивнула на принца-бранця.

— Ні, — сказав принц-бранець. Деспот мовчав. Його холодні очі тепер буравили уже Максиміліана.