Читать «Королівська обіцянка» онлайн - страница 111

Тепер я пішла навмисно неквапно, стримуючи себе, намагаючись заспокоїти дихання. Все-таки це героїчний момент. Такий, що можна й у кіно показувати. Зараз я ввійду в темну залу, де на підлозі шелестять смужелиці, й скажу принцу-бранцеві: ти вільний. Я, Ліна Лапіна, маг дороги Королівства Оберона, повертаю тобі те, що належить кожній людині по праву — Волю!

У мене дух перехопило від таких уявних слів і сльози виступили. А сходи все ближчали, ближчали, от я вже поставила ногу на нижню сходинку. Відсапалася — і почала підійматися, усе вище й вище, і вже чутно шурхіт, наче вітер грається горіховими шкарлупками, і видно слабке світло. Принц-бранець зважився запалити свічку? Бідолаха, він же осліпне, якщо весь час сидітиме в темряві…

Повіяло протягом. Я вхопилася за край люка, що веде назовні, от моя голова піднялася над підлогою…

— Магу, я знав, де тебе зустрічати.

Посох сіпнувся в моїй руці. Запізно. Я так поспішала, що дала маху і навіть не перевірила, чи немає попереду небезпеки. Принц-деспот, який стоїть перед опущеною кліткою, підніс арбалет і вистрілив мені в обличчя.

Стріла встромилася в посох під самим набалдашником. Секунду ми стояли один навпроти одного — стрілок, який від досади роззявив рот, і я, що загородилася посохом. Оперення стріли, мишино-сірого кольору, дрижало перед моїми очима.

Принц-деспот ні крапельки не змінився від нашої останньої зустрічі, хіба що фігурна засмага, що повторювала форму шолома, зблідла на вилицюватому жорсткому обличчі. Секунда — і мій ворог відступив за клітку, прикриваючись принцом-бранцем. Той стояв, учепившись у залізні прути, сильно примружившись — єдиний факел, закріплений на стіні його жорстоким братиком, швидше мучив бідолаху, ніж дозволяв хоч щось розгледіти.

Принц-деспот устав так, щоб спина бранця загороджувала його від мене:

— А ти надто спритна тварючко, дівчисько… Не рухайся. Я пристрелю і його, і тебе.

— Ні, — сказала я жалібно. — Будь ласка, дядечку-деспоте, не стріляйте. Я здаюся.

І розвела руками, наче відкриваючись. Набалдашник посоха повернувся до факела на стіні, і довгий холодний струмінь заюшив, як з поливальної машини.

Смолоскип засичав і погас, заполонивши зал огидним смородом. Трясучись, як мокра миша (мені до останньої миті здавалося, що погасити факел не вдасться), я відстрибнула вбік, а там, де я щойно стояла, просвистів метальний ніж.

Принц-деспот не бачив у темряві.

Причаївшись, я спостерігала, як він бочком обходить клітку, витріщаючи очі й роздуваючи ніздрі, заносить руку з іще одним ножем.

Я стукнула посохом по стіні й відскочила. Я думала, він метне ніж туди, звідки чутно було стукіт, але мій ворог виявився розумнішим. Вз-з-з! Усе повторювалося, все це вже було колись, але замість того щоб розколотися надвоє, ніж пролетів повз мою щоку й ударився об стіну.

Я змусила себе розсміятися:

— Ти забув, з ким маєш справу? Ти забув, що раніше вже метав у мене ножі і що із цього вийшло?