Читать «Королівська обіцянка» онлайн - страница 112

— Я бачу тебе, — прошелестів він. Під його підошвою масно хруснула необережна смужелиця. — Я бачу твої очі.

Хай йому грець!

Я примружилася. Висмикнула із посоха арбалетну стрілу. Кинула в принца-деспота, але не поцілила.

— Твій волохатий слуга обдурив мене, — мій ворог стояв, дивлячись точно в те місце, де я зачаїлася. — Він дав мені несправжній ключ. Я був упевнений, що ви більше не повернетеся, але — треба ж! — яка удача… А ти знаєш, де ключ від Печатки?

Холодок пробіг у мене між лопатками. Дотепер я була впевнена, що ключ в Уйми. А де тепер Уйма? І що із ключем?

— Давай домовимося, — принц-деспот безпомилково відчував зміни мого настрою. — Чого ти хочеш? Повернутися додому. Гаразд, я згоден допомогти тобі, тільки…

Він витяг щось із-за пазухи. Чирк-чирк — іскра блиснула в нього під руками, розгорілася у вогник, і тієї ж секунди подув вітру з мого посоха загасив полум’я, що народжувалося.

— Ти любиш темряву? — він з розумінням посміхнувся. — Я теж. Але до певних меж. Подумай, що буде, якщо я звелю своїм воїнам виколоти тобі очі. Нічому буде світитися зеленим полум’ям. Для тебе наступить темрява — назавжди! Назавжди!

Мене лихоманило. Я була вільна, зі зброєю в руках, і темрява була на моєму боці, але принц-деспот усе дужчав. Чи то він володів гіпнозом, чи то сам був трішечки магом, чи то внутрішня його сила й жорстокість позбавляли мене волі, але щосекунди я ставала все слабшою і нерішучішою, а ворог — усе нахабнішим і могутнішим.

— Ти дарма прийшла сюди, дитинко, — тепер він говорив м’яко, по-батьківськи. — Чарівний посох і кілька фокусів… Для справжнього мага це мало, дуже мало. На що ти сподівалась?

Він ішов навколо клітки, а я повторювала його шлях, відступаючи. Принц-бранець повертався слідом за голосом брата. У нього було напружене, дуже нещасне обличчя. Принц-деспот замовк, і кілька секунд було тихо, наче ніхто з нас не дихав.

— Подумай, — знову почав мій ворог. — У тебе є ще шанс, дуже маленький, але все-таки. Віддай мені ключ, і я подарую тобі помилування.

Я мало не бовкнула: «У мене його немає», але в останній момент прикусила язика.

— Віддай, — дивлячись мені просто в очі, він простягнув руку долонею догори.

— Я тебе вб’ю, — сказала я, намагаючись подолати тремтіння в голосі. — Я можу вбити тебе будь-якої секунди.

— Дурненька, — він знову посміхнувся. — Ти не посмієш. Ти в житті не вбивала людини й ніколи не вб’єш — злякаєшся. Зараз я підійду до тебе, і ти віддаси мені свій посох, а я за це розпоряджуся, щоб тобі не робили дуже боляче.

— Спробуй!

Він ощирився, оголивши білі зуби:

— І спробую. Адже ти всього-на-всього маленька дівчинка, що вважає себе магом. Ходи сюди!

Деспот різко ступив уперед. Я відскочила. Він переслідував мене — у темряві! Я зробила над собою зусилля й перестала дивитися нічним зором. Мої очі згасли, але я й сама осліпла — у цьому залі не було ні вогника, ні відблиску, але ж бідний принц-бранець сидів тут роками!

Я зачаїлася. Мій ворог був неподалік. Він теж зачаївся. У залі не було чутно нічого, крім шурхоту смужелиць і важкого подиху принца-бранця в клітці.