Читать «Королівська обіцянка» онлайн - страница 109

Заскреготіло залізо, начебто відмикали двері або піднімали ґрати. Потім я почула зривистий, гарячковий шепіт.

Я розібрала кожне слово, хоч стражник говорив ледь чутно, невиразно. Може, у мені нарешті прокинулася здатність чути потаємне? Так чи інак, у мене мороз пробіг по шкірі, коли я почула:

-Уставайте, Майстре! Уставайте на останню битву! Замок узято, ми переможені, тільки ваша рука поверне нам надію! Вставайте на бій — заради доблесті, заради слави!

Я вже знала, з ким він розмовляє, і відчула водночас розчарування й жалість: хіба старий дурень не бачив, на чиїй стороні сьогодні Майстер-Генерал?!

Зате неможливо описати мої відчуття, коли за рогом пролунав знайомий зірваний голос:

— Друзі… Друже. Я з вами. А значить, ми переможемо.

Із посохом напереваги я вирвалася з-за рогу й побачила Майстра-Генерала, який з натугою виривав кинджал із власних грудей. Він сидів на краю стінної ніші, золоті парчеві рукави вибивалися з-під чорного жилета, по плечах розсипалося брудне волосся, заплетене подекуди в кіски. Це була зовсім інша — і все таки та ж сама людина, я впізнала його, це він щойно вів нас в атаку!

— У вас є військо? — уривчасто запитав Майстер-Генерал у начальника сторожі, що опустився перед ним на одне коліно. На мене Генерал не дивився, а начальник сторожі мене не бачив, бо з благоговінням потупив очі:

— Усе військо нашого принца до ваших послуг. Три сотні безстрашних рубак…

Три сотні! Проти Уйми, мене й принца-саламандри; Максиміліан і мурахи до уваги не беруться!

— Ходімо, — Майстер-Генерал устав.

— Зрадник! — я заступила йому дорогу (начальник сторожі відсахнувся). — Ти забув, за кого борешся? Ти ж нам обіцяв перемогу!

Я була готова до того, що він зробить великі очі й не впізнає мене. Він же відповів спокійно й просто:

— Ви вже здобули перемогу. Замок узято. Ваш останній бій завершено. Несправедливо не дати суперникові можливість реваншу.

— Реваншу?! Ми ще не взяли принца-деспота, не звільнили принца-бранця, про яку перемогу ти кажеш?!

Він аж посміхнувся з моєю наївності. Раніше я навіть не думала, що він уміє посміхатися.

— Про перемогу, що перетворюється на поразку й навпаки. Так завжди буває, бо війна — це і є життя. А тепер геть з мого шляху, я поведу моє військо в останній бій!

І він ступив уперед, ні краплі не сумніваючись, що ось зараз я відступлю й дам йому дорогу.

Не знаю, чи вміла я бачити потаємне чи це фантазія розігралася, але в цей момент я побачила, як мурахи, що перестали бути військом, безглуздо розповзаються по замку, шукають шляхи до відступу й кусають при цьому і правих, і винуватих. Як байдуже дивиться на все це Майстер-Генерал — наш Майстер-Генерал, той самий, заради якого принц-саламандра посварився з батьком. У нього стирчить з грудей сталева спиця, і він знову перетворюється на байдуже мертве тіло, геть чисто позбавлене совісті. Хвилини не мине, як солдати принца-деспота отямляться й перейдуть у наступ, їм ніякий генерал не потрібен, на їхній стороні чисельна перевага!