Читать «Руфін і Прісцілла» онлайн - страница 28

ти, Люцію, тут панькатися з ними

та короводитись? Якби я був

на твому місці, якби мав я руки

хоч у кайданах, тільки не прип’яті

так до стіни, я б їм давно, сим «браттям»,

своє братерство показав, щоб знали,

як жалити спроквола та сичати!

Кубло гадюче! перед ворогами

під ноги стеляться, мов поздихали,

а перед братом сторчака стають

і раді закусати! Скорпіони!

Єпископ

(підходить повагом з дальшого кутка до Нартала)

Смирись, мій сину…

Нартал

(гостро)

Я тобі не син.

Знайшовся батько!

Єпископ

(з жахом до громади)

Що вступило в нього?

Нартал

Що? Жовч! Бо ви їй не давали волі

помалу вишуміти, от вона

тепер мене готова задушити,

хіба що виплюну тобі в лице!

Плює на єпископа, той сахається, громада з грізним брязкотом кайданів кидається до Нартала.

Єпископ

(хутко отямившись після образи)

Не зачіпайте! Я стерпів образу,

і ви стерпіть за мене, я благаю.

Одна вівця паршива хай не губить

заразою отари усієї.

Нартал, дико, проникливо крикнувши, затіпався мов у корчах.

Темничний вартовий

(впадає до темниці з ремінною тройчаткою)

Що тут у вас?

(До Нартала.)

Се знов оцей скажений?

Ти будеш тихо? Проклята почваро!

(Потягає його кілька разів тройчаткою, той хрипить, заціпивши зуби, вартовий виходить знов за двері, кілька раз оглянувшись і загрозивши на ході тройчаткою.)

Який час у темниці панує важка тиша.

Люцій

(підходить до Нартала, що якось весь опустився, немов умерлий на хресті)

Здається, він зомлів. Хто має воду?

Рената

(подає воду в глиняному кухлику і помагає Люцієві очутити Нартала)

Вже дивиться. Либонь, йому вже легше…

(Відходить знов набік до свого нареченого Редівівуса.)

Люцій

(тихо до Нартала. Вся дальша розмова ведеться впівголоса, ледве коли чутно її іншим)

Мій дорогий, коли б ти знав, як тяжко

мені, що ти за мене постраждав.

Але ж даремне ти так стурбувався,

бо я зовсім уже не так журюся

тим, що про мене Парвус той говорить,

я вірю, що як не тепер, то згодом,

а правда виявиться всім їм навіч.

І я прошу тебе, на ймення дружби,

на ймення тої влади, що колись я

мав над твоєю щирою душею…

Нартал

(тихо, але терпко)

Не говори до мене і не згадуй

про тую владу. Я ж і сам те знаю,

що був твоїм рабом, що ти, патрицій,

римлянин і багач, купив мене,

убогого та дикого номада,

і з тілом, і з душею.

Люцій

Любий хлопче,

я ж викупив тебе, а не купив!

Ти був моїм рабом хіба хвилину

і то формально.

Нартал

Завжди був рабом!

Римляни ж не дають ніколи, зроду

своїм рабам визволу. Ти купив

мене з душею. Поки був у пана,

я знав, що слід римлян всіх ненавидіть,

а тут я мусив полюбить тебе.

Люцій

(з лагідним усміхом в голосі)

Хіба ж се зле?

Нартал

(крутить головою, при чому кайдани стиха бряжчать)

О зле, се дуже зле!

Се щонайгірше!.. Я колись був дикий,

і щирий, і палкий, як звір в пустині.

Попавшись в клітку, гриз і сіпав грати,

як лев, як барс, і рвався у пустиню

або на ворога, на свого пана,

і, певне б, вирвався або сконав,

якби не ти.

Люцій

Тебе я не неволив,

ти міг іти додому, якби хтів.

Нартал

Якби хотіти міг! Але ж, кажу я,

тим і панує хитрий Рим над нами,

що він нам одбирає змогу хтіти.

Римлянин всяк загине сам скоріше,

ніж варвару дасть волю, — так і ти!