Читать «Руфін і Прісцілла» онлайн - страница 30

Нартал

(заводить так, що нагадує орієнтальний надгробний спів-плач)

Ой горе, горе! Батьківські намети!

Нащо я зрадив вас? О ясна зброє,

чом я тебе на ворога не зняв?

Флегон

(з марновірним жахом)

Хто меч підійме, від меча загине.

Нартал

(з раптовим поривом, немов з радістю)

Боги мої! Яка почесна смерть!

Чом я про се давно не догадався?

(Сміється спазматично, потім уриває.)

Ех! є про що журитись! От візьмуть нас,

і варварів, і римлян, чорних, білих,

гарненько всіх засмолять і запалять,

мов скіпочки. І будем ми світити

в садах у цезаря,

(знов зо сміхом)

мов світло правди!

Єпископ

Безумний мовив мудро ненароком:

«Ми будемо світити світлом правди».

Се пам’ятаймо і радіймо серцем,

що бог сподобив нас такого щастя.

Співаймо алілуя!

Диякон

(а за ним хор християн)

Алілуя!

Осанна в вишніх! Слава в вишніх богу!..

Шалений сміх Нартала покривається голосним екстатичним співом християн.

Відчиняються двері, і сторожа вводить скованого Руфіна, в самій туніці, без тоги, він блідий, змучений, ледве переступає ногами, слідом за ним вносять Прісціллу з слабкими ознаками притомності.

Начальник сторожі

(до в’язнів)

Гей ви! Чого се так розвеселились?

Доволі галасу!

Спів утихає. Нартал тільки не втих.

(До сторожі.)

Сього замкніте

у карцер на ніч.

(Показує на Прісціллу.)

Тут її кладіть.

Вона, напевне, вмре сієї ночі.

Показує місце в ніші, де й кладуть Прісціллу на соломі, Руфін сідає коло неї долі, прихилившись до стіни.

(До Руфіна.)

А ти надумайся, натисни пам’ять,

а то як візьмем завтра на тортури,

то вже не випустим живим. Добраніч!

Виходить з сторожею і з Нарталом.

Люцій

(надходить до ніші. Пошепки до Руфіна)

Вас мучили?

По тілу Прісцілли пробігає тремтіння.

Руфін

(махає на нього рукою)

Не згадуй… не питай…

не озивайсь, нехай вона спочине.

Люцій

(ще тихше)

А ти?

Руфін

Я так… я буду коло неї…

лиши нас…

Люцій відходить набік.

Люцій

(до Парвуса, що стоїть при стіні, супротилежній ніші, поруч з пресвітером Теофілом)

Що, твоє сумління чисте?

Парвус

Чому ж бо ні?

Люцій

(показує на нішу, де лежить Прісцілла, а коло неї сидить Руфін)

Ти бачиш тих обох?

Парвус

Так що ж? Хіба то я завдав їм муку?

Люцій

А що ти говорив тут, пригадай?

Парвус

Що говорив, те й знов сказать готовий.

Люцій

Ти знаєш, за що мучили Руфіна?

Парвус

Обох їх мучили, щоб допитатись,

хто був той другий, що покинув збори

укупі з Теофілом.

Люцій

Ну, і що ж?

Ти чув, що говорив отут начальник?

Парвус

Прісцілла вже ж не скаже, хоч і знає!

Люцій

Але й Руфін…

Парвус

(перебиває)

Не знає, то й не скаже,

а якби знав, то певне б не мовчав.

Люцій

(ледве-ледве панує над собою)

Ти доведеш мене до божевілля

чи до гріха!

Теофіл

(озивається повагом)

Ти, Люцію, даремне

сам знов розпочинаєш ту розмову,

що раз уже до лиха довела.

Встрявати в неї не хотів я досі,

бо каменя на ближнього свого

я кидать не люблю, хоч і за діло.

Я думав, хай тобі вже краще Парвус

«Хомою неймовірним» видається,

ніж в другові пізнати Юду маєш.

Люцій

(спалахнувши)

Іуду? Теофіле, ти подякуй

своїй сивизні, що стерпів я сеє.

Теофіл

Сивизна ж та мені не дозволяє