Читать «Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)» онлайн - страница 42

Отець Сидір був задоволений здивуванням Олени. Дуже задоволений. Оце саме й треба було йому знати.

— Я це спитав, ти не думай, що з якимсь наміром… Я так, між іншим… я оце щойно з ним бачився і повинний тобі сказати, що він справив на мене якесь дивне враження.

— Може бути, — не стала заперечувати Олена, — це може бути. Суліман має свої дивацтва. Мені якось говорила Мариня, що він ішов вулицею, і сам до себе посміхався, і бурмотів щось під носом… То його дід чи прадід, — не держить мені пам'ять… Аркадій колись розповідав… — був трішки то… щось там його звинувачували несправедливо в якомусь ритуальному морці чи що… Можливо, що Суліман одідичив дещо… Я теж, — стала собі пригадувати, — замітила, що він іноді говорить зі мною, а посміхається ніби комусь за моїми плечима, начеб роздвоєння душі в нього, чи як?

Ілакович прислухався цій розмові з великою увагою. Інформації, від кого б вони не походили, мали для нього першорядне значення. Ладен був цю випадкову розмову сприйняти як попередження вищої сили.

— Делікатно кажучи — вар'ятунцьо? Чи як там по-їхньому — мішігіне? Дійсно, з таким краще не заходити в жодні гешефти, — цю останню думку висловив на свою адресу.

— А чому вуйко так думає? — несподівано для всіх обстала Зоня за Суліманом. — Мені здається, що це сором… Але можемо собі в родинному колі сказати, що для татка він був не тільки маклером… не тільки… «Мариня сказала»! Теж мені авторитет! А чого це мама повторює такі дурниці? Суліман зовсім не вар'ят… то міцна голова… го-го… Він лише завжди зайнятий… ніколи не має часу, хоч я ще не бачила, щоб він спішився… Напевно, ішов і молився по дорозі, а Мариня видумала таке — «сам до себе говорить»! Мариня наша така: що не дочує, то видумає… Мамця теж змалювала перед стрийком Сулімана як напіввар'ята. Ого, прошу вуйця! В нього така голова, що дай боже мені половину такої!

Неймовірно, як заспокоїли і відразу якось переконали отця Сидора слова Зоні. Устами дітей глаголить правда. З усіх п'яти дочок покійного Аркадія ця найбільше успадкувала з його характеру, хоч і кажуть, що ніби Катерина найбільше подібна до батька. Покійний мав від бога природжений талант у крайньо-безвихідному становищі подати єдино правильну можливу розв'язку. Яка невіджалувана шкода, що так скоро покинув він нас! Як придалася б йому, Сидорові, його влучна порада: кінчати будівництво задуманої цукроварні чи купувати кам'яницю у місті!

Встав і пересів поближче до Клавди.

— Як кузина гадає — є сенс купувати будинок у місті?

— В місті, Сидорку! Тільки в місті! — відразу пожвавіла Клавда, начеб Ілакович пропонував їй спілку у купні. — Але не в зафайданому Нашому, а у Львові, наприклад. Тепер, кажуть, будують там доми спеціально для продажу, розумієш, будівельні компанії… новий вид гандлю… Та ті скоробудови песької лаби варті. На партері… хі-хі-хі, чути, як чоловік з жінкою спить на третьому поверсі… А взагалі, кузенчику, треба чимскоріш виносити патинки з села.

— А кузина заявляла, що не боїться жодних розрухів, — хотів Ілакович перевірити, наскільки слова Клавди були продумані.