Читать «Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)» онлайн - страница 44

Порушалася з такою невимушеною грацією, що приємно було дивитись, як та жінка переходила багнисту вулицю чи втікала перед авто. Було, безперечно, було щось у тій пані Вільчинській, що псувало нерви чоловікам. Доводиться дивуватися, чому така пікантна (звичайно, це стосується часу минулого) жіночка залишилася неодруженою. Найпевніше — у молодості перевернула собі голову емансипаційними ідеями, а пізніше, коли опам'яталася, було вже запізно.

— Цілую ручки пані редакторці!

— Моє поважання, отче канонік. Добре, що я вас зустріла. Мені казали, що ваша пані готовить якісь незвичайні повидла з бузини. Якщо б це вам не було тяжко, то я дуже просила б передати вашій пані, щоб вона була така ласкава і надіслала до редакції «Нової жінки» рецепт того повидла. Не забудете, отче? Може, пані Наталія захоче при рецепті подати і свій повний адрес… це для газети має велике значення… побуджує довір'я до написаного… являється як би гарантією для написаного, — пояснювала фахово.

— На жаль, пані редакторко, моя жінка щось прихворіла…

— О, дуже жалкую, — підтінені делікатно брунатним олівцем брови піднялися вгору поза бережки пенсне. — А що, власне… долягає пані Наталі?

— Ми ще не були у лікаря. Моя жінка не переносить того роду візити. Це зрозуміло, коли зважити, що дотепер сама лікувала половину села. Відколи ми одружилися, я — признаюся — не пам'ятаю її важко хворою чи хоч би поважно хворою… грип, якась жолудкова недиспозиція, ангіна, і все… Я думаю, що і цим разом нічого поважного…

— Будемо надіятися, отче канонік.

— А щодо тих повидл з бузини, то, оскільки я орієнтуюся, це винахід моєї невістки. Прошу тоді до неї безпосередньо звернутись. Може, послухає…

— Мене теж не послухає, отче канонік, — відгадала його думки редакторка. — Молоді ігнорують нашу газету. Вважають її замало модерн. А я собі думаю, що коли вони доживуть до нашого віку…

— Пані редакторці ще не час про вік говорити…

— Ах, отче канонік, отче канонік! Як мало тепер галантних мужчин… Я свідома, що це тільки комплімент, але він усе ж таки приємний. Айн веніг шмайхлерай шмект дох… Я рада, прошу мені вірити, що немає в мене дочки, а то б я напевно на нерви розхворілася від грубіянства сучасних кавалерів. Нема то, прошу отця, як наші давні старі часи…

Отець Ілакович залишився глухим на виклик молодички. Під інший настрій пожартував би собі з нею на тему давноминулих днів, але тепер мав забиту голову своїми інтересами: цукроварня чи кам'яниця у місті? Вільчинська не була особа, до якої можна б звернутися за порадою в цій справі, проте, аби змінити тон розмови, дістав з кишені реверенди «Волю Покуття» і простягнув газету редакторці: