Читать «Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)» онлайн - страница 261

Двері з кухні нагло відчинилися. На порозі стала Мариня, прижовкла, з виряченими, немов при базедовій хворобі, очима.

— А то що за наречений? Звідки той наречений узявся? Коли ті заручини були, що ми нічого не чули про них? Їмосць чують? Чують і мовчать? А я, дурна, — засміялася крізь сльози, — заплювала людям очі, що то все плітки, що то все виссана з пальця брехня. А ми вже й нареченого маємо в родині… Їмосць чують? Скоро будемо мати ще одного зятя!

Ольга підійшла впритул до неї і промовила тихо, з просьбою:

— Мариню, прошу вийти собі до кухні.

Мариня шарпнулася і ступила кілька кроків в глиб їдальні.

— Вийти? Паннунця кажуть мені вийти? Та я й сама не хочу і дня довше залишатися в цьому домі, от що я паннунці скажу! Вийти! Та аби-сьте мене мали навколішках просити залишитись, то я і так не послухала б. Аби я мала услуговувати синові Завадки? А не дочекав би він того, а я разом з ним!

— Хай Мариня цієї ж хвилини замкне двері з другого боку. Що то за фокуси? Тут сама родина! — гримнув на неї Безбородько, але витрутити дівки не насмілився.

— А, родина! — залилася слізьми Мариня. — Родина… А хто я така? Відколи я в цьому домі чужа? Пан доктор ще не знали номера цього дому, коли я вже була тут своя. Хай пан доктор не рушають мене, хай мене залишать у спокою, аби я не пригадала панові докторові, хто в чиїм домі… чи ми у вашому, чи пан доктор у нашому!

Олена наблизилася до Марині й тепло притулила її до себе, сама ледве стримуючи сльози.

— Хай Мариня заспокоїться. Мариня забуває, що пан доктор наш зять і має право… Тихо, Мариню, тихо… Прошу тебе, Фільку, не сердься на неї. Вона вкрай схвильована. Хай Мариня витре собі лице, — подала їй Олена свою носову хусточку.

— Йой їмосценечко, — захлипала Мариня в Олени на грудях, — чого ми дочекалися! Та бідний отець у гробі перевернувся б! А я, дурна, ще беру та сварюся з людьми… — Вона відірвалася від Олени і стала трагічно заламувати руки. — Боже, боже, чого я дочекалася!

— Подай їй води, — сказала Ольга до Нелі. Та пустилася до дверей, але Безбородько притримав її за руку:

— Не треба, Нелюсь. Мариню, хай Мариня піде до кухні і… сама нап'ється холодної води.

Мариня значливо подивилася на нього і стала витирати сльози. Це по-людському сказано. Такому може вона й підкоритися. Хіба вона така тупиця і не розуміє, що панству не пасує, щоб вона перед очима у всіх слухала їхні розмови? Хіба забороняє їй хто-небудь підслуховувати під дверима? Треба було так зразу, по-культурному до неї, а не казати їй замикати двері з другого боку, гейби чужениці якій. Так, води напитись вона піде. Чому би ні?

Меланія, роздратована тим, що її новина не дала сподіваного ефекту, хотіла бодай ще раз кольнути Олену:

— Тепер ти вже віриш, що я тобі сказала правду? Чи тобі замало того, що сама Ольга призналася?

Безбородько жестом попросив усіх присутніх сісти. Сам він стояв, охопивши руками спинку крісла.

— Тіточко, — почав ораторським тоном, — я, як єдиний поки що чоловік в цьому домі, вважаю своїм святим обов'язком взяти під захист маму моєї жінки, мою вельмишановну і дорогу тещу, пані Олену Річинську.