Читать «Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)» онлайн - страница 262

Олена крадькома витерла сльозу. Так, так, свій як не заплаче, то бодай скривиться.

— Тепер, коли ми тут одна родина, — глянув на відхилені двері до кухні, за якими, був упевнений, стояла з приставленим вухом Мариня, — самі свої, то, думаю, можемо поговорити відкрито. Тільки відверто і абсолютно щиро! Я дуже жалкую, що Катруся не змогла прийти, може, якби була знала…

— Я посилала Мариню на Джерельну, але вона заки рушиться…

— Ов, то треба було посилати аж по панство докторів? — іронічно кинула Меланія.

— Катрусі, мамцю, вже важко ходити. Але не будемо відхилятися від головного… Як я вже сказав, в родині повинна панувати щирість і ще раз щирість. Щирість і відвертість! Останнім часом на нашу родину, починаючи від найважчого, смерті татка, валиться удар за ударом. Я не можу сказати, буцімто всі ми захоплені тим, що Слава — будемо, мамцю, називати речі їхніми іменами — втекла з дому, або Неля, не порадившись ні з ким з нас, поспішила взяти шлюб, чи, врешті, тим, що Оля не знайшла нічого кращого, як зупинити свій вибір на друкарському майстрі. Я поки що абстрагуюсь від його політичних переконань. Нам довелося тут вислухати гіркі слова правди з уст служниці, і нам, прошу панства, від цієї правди нікуди подітися. Але я кажу: краще найгіркіша правда, чим солодка брехня! Отже, перш за все — щирість. Щирість, тіточко Мелясю.

Ольга помітила, як тітка Меланія з живої людини поступово перетворювалася на трупа, так почала на очах бліднути й якось наче занепадатися в себе. Правда, мови їй поки що не відняло:

— Я себе дуже погано почуваю, докторе. Перемінім тему. А якщо я й сказала не так, то у всіх вас тут прошу пробачення. Я втрачаю голову і вже сама не знаю, що той дурний язик меле. Я не знаю, що ти маєш на думці, але я так себе зле почуваю, що не в силі. Може, маєш якісь краплі від серця?

Ольга допомогла їй з крісла перейти на отоманку і лягти горілиць.

Безбородько за той час приготував для неї ліки. Воду принесла Мариня без виклику, але й не затрималася в їдальні довше, ніж потрібно було.

— Тепер тіточка зможуть спокійно вислухати мене до кінця.

— Не треба, Фільку.

— А чому не треба? — втрутилася Ольга. — Я хочу знати правду.

— Фільку, — простогнала Меланія, ловлячи Безбородька за руку, ніби збиралася поцілувати її, — прошу тебе, пощади мою бідну дитину.

— Тітко, — різко вирвав руку Безбородько, — тільки без істерії! Тут уже запізно щадити чи не щадити. Річ у тому, прошу панства…

— Ох, мені погано, млію… — спищала Меланія.

Безбородько дав знак, аби не чинили переполоху.

— Хто вмліває, то не повідомляє про це. Як лікар, запевняю: тітці нічого не загрожує. Спокійно, прошу. Річ у тому, прошу панства, що вчора пізнім вечором був у мене отець Голубінка і я йому відповів, що, по-перше, я католик, а по-друге, жодний лікар не наважиться робити операції на п'ятому місяці вагітності…

— Фільку, тітка насправді зомліла! — скрикнула Неля, сама побілівши, як лілея.