Читать «Острів тисячі самоцвітів» онлайн - страница 148

Аж тут об'явився Грегоріс, і все те зійшло нанівець.

Чи це справді Грегоріс — той чоловік, з яким пан Маккормік розмовляє в кабінеті, — Тікірі, на жаль, не знав. Не бачив, як той прийшов. Чув тільки збуджені голоси й догадувався, що там хтось із тих білих бродяг, котрі шукають у Маккорміка порятунку або принаймні талона на обіди. Але потому Тікірі загледів знайому велетенську постать, що, спотикаючись, бігла через сад до хвіртки, і стрілою метнувсь услід:

— Пане! Пане!

Грегоріс обернувся.

— А, чорт, то це ти. Як тобі тут ведеться, хлопче?

— Та… — махнув Тікірі рукою. — А як вам?

— Кепсько, — сплюнув Грегоріс. — Потрібні черевики.

— А навіщо? — здивувався Тікірі. Він уже помітив, що Грегоріс має на ногах щось подібне до двох рибин із роззявленими пащами — через те він, мабуть, і спотикається; а що сам Тікірі зроду ходив босий, то не бачив у цьому великого лиха.

— Навіщо! — розвів руками Грегоріс. — Аби справити враження! Маю шанс найнятися на корабель, тож не можу я бути схожий на справжнього обірванця. А цей твій проклятий Маккормік затявся на своєму — не дає на черевики, бо місяць тому сипнув мені кілька мідяків. Дідько б його забрав.

— А… а що, ви справді мусите поїхати? — сказав, затинаючись, Тікірі. Жахливо, їй-право: білі мерзотники присмокталися тут, як п'явки, а єдиний добрий з-поміж них збирається поїхати звідси.

— Мушу, малий, — сказав Грегоріс майже ніжно. — Мушу. Інакше мене закопають під пальмами, а мені любіше — під оливами.

Тікірі не знав, що це таке — оливи, але подумав: певно, то дуже гарні дерева, коли під ними хоче лежати такий чоловік, як Грегоріс. Мабуть, дуже високі, аж до неба.

— А… скільки коштують такі черевики?

Грегоріс усміхнувся:

— П'ять рупій вистачило б. У лахмітника!..

— Ну, то постривайте!

— Чого?

— Принесу гроші.

— Ти що! — крикнув Грегоріс. — Не дурій!

Але Тікірі вже мчав до будинку. Тихо прошмигнув до їдальні. Зачинивши двері, тремтів усім тілом. Що чинив — що він зараз учинить — було жахливо. Проте він підступав щораз ближче до порцелянової цукорниці, куди пані Маккормік клала гроші на дрібні витрати. Цукорниця стояла в замкненій заскленій шафі, але Тікірі знав, де ключ. Тієї хвилі, коли він нагнувся по ключа, коли лапав за ніжкою шафи, рипнули двері. Тікірі відсмикнув руку. Не підвів очей. Дивився на килим. Знав: це — кінець, і Грегоріс уже не матиме черевиків…

За п'ять хвилин Тікірі сидів у кабінеті, втупивши очі у фотокартку худорлявого англійського священика, що висіла на стіні й, певно, увічнювала риси попередника пана Маккорміка, — й казав собі подумки, що священики всі на один копил.

А вголос же він казав, що ні, що не хотів красти, що хотів тільки помилуватися килимом, бо той йому давно вже подобається.

— Дуже й дуже він мені подобається, — повторював Тікірі. — Він такий м'який…

Він перевів погляд на великого білого волохатого павука, котрий сидів на стіні коло фотокартки, й подумав собі, що якби цей павук мав докруж себе рямці, то, може, був би подібний до священика.