Читать «Острів тисячі самоцвітів» онлайн - страница 146

Тож Бандала знов переклав їх до коробочки від американських сигарет, поклав ту коробочку до полотняної торбинки, застромив у дупло одного з незліченних пальмових пеньків довкола готелю й замаскував купкою пальмового лика. Пеньок — найнадійніша схованка, бо він близько до лівого крила будівлі, на цей бік виходили тільки вікна номерів і на першому поверсі тільки вікна бухгалтерії та директорової спальні. Директор цілі вечори сидів у ресторанах і приходив спати аж перед світом, бухгалтерія вночі була порожня, а вікна гостей хлопцеві навіть прислужилися; при їхньому світлі він знаходив той пень без ліхтаря. З обачності Бандала навідувався до своєї криївки тільки затемна, як оце сьогодні.

Одним рухом витяг укупі з ликовою затичкою й те, що ховалося під нею. Сидів, скорчившись, біля пня і в одлиску світла, що падало з кімнат, лічив, лічив…

Сховавши скарб ізнов, хвилю сидів нерухомо, йому стало млосно. Грошей було багато і воднораз мало, сміховинно мало, щоб досягти мети, якою він снив.

Уранці Бандала прийшов до директора перепрошувати, що знову буде слухняний. Ван-Бален поплескав його по плечу, але для острашки звелів працювати біля цебрика довше, ніж будь-коли. Однак перед північчю звелів його покликати.

Коли Бандала ввійшов, товариство увітало його глузливим гомоном. Бандала вдячно всміхнувся. Йому спало на думку розказати про дядька Вікрену, як той кинув у вантажника пана Альваро тухлою рибиною. А щоб заробити дві рупії, Бандала вигадав кінцівку, що вже не раз виправдовувала себе: вантажник одлупцював дядька, аж той зомлів. Розповідаючи це, Бандала страхітливо закочував очі, болісно зойкав, ніби молотили його, Бандалу, а не Вікрену. На лихо, пани все ще не були задоволені.

Один із них, поліцейський урядовець, тицьнув у Бандалу пальцем:

— А що робив ти, лотре?

— Я? Нічого.

— Погано. Ти мав би допомагати вантажникові. Або ж принаймні подати йому палицю. Щезни!

Не дали йому нічого. Тієї ночі Бандала скусав собі губи: від люті й щоб затамувати ридання.

На щастя, директор уранці змінив гнів на милість, одкликав Бандалу з кухні й знову приділив йому прибуткову роботу. Перед обідом поклав Бандала до кишені кілька мідяків — збирав м'ячі, а пополудні поїхав на аеродром.

Бандала сидів поруч шофера Брагіма, позаду гордо засідало американське подружжя, що розлучалося з Ланкою, а за подружжям підстрибував ручний багаж і картонка на капелюшки, велика, як бубон. Шофер мовчав. Машина майнула довкола Гордонового парку й почала петляти вулицями. Шофер Брагім усе мовчав. Був це безвусий, похмурий мусульманин, що мав чудернацькі вказівні пальці: їхні останні фаланги загиналися назад, і пальці були схожі на дивні гачки. Брагім казав, що це пам'ятка про часи, коли він хлопцем працював на чайній плантації… хоч здавалося неймовірно, щоб та праця так спотворила руки: чайні листочки такі ж бо ніжні. Але то, мабуть, правда: як для брехуна Брагім був занадто неговіркий.