Читать «Острів тисячі самоцвітів» онлайн - страница 149

— Почекайте тут із ним, мій любий, — мовила пані Маккормік чоловікові. — Допитуйте його далі, але м'яко. Я вже примушу його сказати правду.

Вона вибігла з кабінету, а Тікірі дивився тепер на стіл пана Маккорміка, на свій самоцвіт і думав, що за той самоцвіт були б добрі черевики. За такий чудовий самоцвіт мали б бути чудові черевики, а мо' й дві пари.

— Якби ви, пане, вернули мені мого камінця, то я сказав би вам геть усе, — мовив Тікірі з надією.

Священик Маккормік звів брови і знов насупив їх:

— Твого камінця? Тобто як твого? Мені його дала пані.

— Але взяла його в мене!.. Тобто я їй його дав… Але не хотів…

— Що ти мелеш! — гнівно мовив священик. — Не знаєш, що це непристойно? Не знаєш, хто ти і хто пані Маккормік?!

— Знаю, — шепнув Тікірі й подумав, що Грегоріс і досі чекає, але вже, мабуть, не дочекається, піде геть у розбитих черевиках і завжди вважатиме, що він, Тікірі, брехав. Це було так страшно, що Тікірі заплакав.

— Не рюмсай мені тут! — гримнув священик. — Тепер уже пізно!

І Тікірі відчув, що вже справді пізно, бо Грегоріс уже напевно пішов. Або й не пішов, але це нічого не міняє, бо вічно чекати він не може, та й нічого від цього не матиме.

Тим часом вернулася пані Маккормік. Принесла келих із світло-фіолетовою рідиною. Обличчя в неї переможно сяяло: ця-бо випробована кольорова пастка враз ізловить кольорового злодія, не підведе, не збреше. І священик усміхнувся переможно: знав те чудо ще з Африки, де служив богові перед тим, як доля закинула його сюди.

— Так! — мовила пані врочисто. — А тепер, хлопче, випий. Це вельми чудова, могутня медицина! Як казав правду — не буде тобі нічого. Але як збрехав — умреш щонайдовше за чверть години!

Поставила келих на стіл перед Тікірі:

— Можеш іще, звісно, подумати й сказати правду.

Тікірі мовчав. Дивився на келих. В боці келиха, блискучому, ніби люстро, бачив свою голову — спотворену, видовжену, схожу на шишку, і сам собі здававсь огидним. Наче саламандра, занурена в фіолетову воду…

— Ну то як, вирішив?

Тікірі не промовив нічого. Не знав, що сказати. Не вип'є — напевно виженуть та ще й відлупцюють добряче. Вип'є — вмре…

— Візьми келих і пий! — звелів священик. — Чи не хочеш?

— Хочу, — сказав Тікірі. Взяв келих. Коли підносив його до рота, бачив у ньому свій огидний відбиток, що огидно осміхався. Стиснув губи. Змочив їх у фіолетовій воді. Вдав, що ковтає…

— Не випив! Не ковтнув! — крикнула пані.

— Ні! Я пив!

Священик, усміхаючися, звів руку. Обман оцей для нього не новий. Ще жоден кольоровий грішник справді не випив: дурні відмовлялися, розумні лише вдавали, що п'ють.

— Ми не сперечатимемося з тобою, — мовив пан Маккормік лагідно. — Оближи губи!.. Гаразд, цього досить. Одна крапля на язику має силу вбити десятьох брехунів. Якщо ти брехав — попрощаєшся з життям.

Тікірі заплющив очі. Язик йому в роті закостенів. Це кінець, кінець.

— Ну? Признаєшся бодай тепер?

Почув голос пані Маккормік і швидко відхилився: не хотів, щоб вона торкалася його, та й, крім того, не мав часу. Йому лишалось якихось чверть години, і хлопець боявся, що не встигне ввібгати в цей час усе, що має на серці, що повинен оцим людям сказати перш ніж умре.