Читать «Острів тисячі самоцвітів» онлайн - страница 150

— Дайте мені спокій! — крикнув. — Не торкайтесь мене, я ненавиджу вас, я завжди ненавидів вас! Ви лихі, лихі! Я вам брехав, я не хотів стати християнином, я хотів лиш їсти й мати, де прихилити голову. Чути вас не можу, йдіть геть. Ідіть геть!

Тікірі встав. Побачив, як пані задкує, як витріщує очі, — і йому стало смішно. Вона забелькотіла, що він збожеволів.

— Ба ні! — крикнув Тікірі. — Я не божевільний, я тільки вас ненавиджу, як іще нікого на світі!

— Тихо! — буркнув священик, і Тікірі замовк, бо, власне, сказав уже все. Чи майже все. Жалкував лише, що не знайшов дошкульніших слів, що не зумів сказати їм прикрішого, ніж оте «Ненавиджу вас! Не можу вас бачити!»

— Ви… ви негідники! — вигукнув ще. — А ті гроші я хотів узяти, бо вони мені належать. Я працюю у вас за двох слуг, а ви мені ще…

— Тихо, — повторив священик спокійно й зичливо. — Сядь-но, синку…

— Я не ваш син! — огризнувся Тікірі. — Мій батько був чоловік, а не пацюк, мій батько йшов навстріч жахові під землею…

— Добре, припустимо, — усміхнувся священик. — Я нічого не маю проти твого батька, але ти завдав мені великої прикрості. Звісно, судитиму тебе не я, а хтось вищий… Але мені через тебе смутно, дуже смутно. Стількома гріхами ти заплямував свою душу! Ти справді весь час брехав? Ніколи не казав правди?

— Ні, — шепнув Тікірі. — Ніколи… Власне, казав! Кілька разів казав правду вашій жінці…

— Коли це було? — поцікавився священик. — Скажи мені, аби я міг нагадати про це Всевишньому, коли молитимуся за спасіння твоєї…

— Коли я молився! — перебив його Тікірі. — Так, коли я казав, що ви взяли мене, брудні й смердючі. Це була правда. Це правда! Ви злі, смердите злом!

— О! — застогнала пані. — О! Виженіть його, Джефрі! Це гад, якого ми гріли на своїх грудях.

— Спокійно, моя люба, — одказав священик і поволі підвівся, його вузька голова затулила фотокартку на стіні, й тепер там було видно лиш ту вузьку сиву голову з білим волоссям, а біля неї великого павука з вінком срібних шерстинок. — Геть! — заревів пан Маккормік. — Геть, брехуне, геть, поганине! Меч архангелів не виганяв більшого винуватця. Геть, плазуне в людській подобі! — випростав руку, наче тримав у ній вогненного меча. Ллє показував лиш пальцем на двері.

Тікірі пішов. У саду йому запаморочилася голова, й він сказав собі, що фіолетова отрута вже діє. Наддав ходи. Не хотів умирати тут і, крім того, хотів подивитися, чи не чека його Грегоріс досі. То було б добре — Тікірі йому сказав би: «Мушу вмерти, але я не брехун, направду я приніс би вам гроші, тільки от не поталанило». Однак Грегоріса вже не було.

Нараз у голові Тікірі перестало паморочитися, й він подався на південь, до міста. Біг так швидко, як тільки міг. Його підштовхувала надія, що, може, пощастить Грегоріса наздогнати, а тоді вже впасти і вмерти, — Грегоріс-бо не здужа у своїх шкарбунах іти швидко. Невдовзі Тікірі справді побачив перед собою високу постать.