Читать «Злий» онлайн - страница 66
Леопольд Тирманд
— Добре, — заявив великодушно Крушина. — Нам барахла не потрібно. А тепер ти, Морице, слухай: тебе люблять у відділі. Кажуть, ти здібний. Я не знаю. Те, що ти сьогодні тут сказав, перекажу, де треба. Нехай собі Кудлатий поміркує, що з тобою робити.
І знову всі відчули легеньку конвульсію десь біля серця, а в Мехцінського мороз пробіг по спині.
— Ти знаєш, де мене шукати, — відповів він охриплим голосом, силкуючись вдати байдужість. — Як буду потрібний, перекажи. Сьогодні ввечері я буду в барі «Насолода».
— Так, так, — кивнув Крушина, — поки що бувай…
— Роберте, — шепнув Ткачик тихо, виходячи слідом за ним до темного коридорчика. — Скажи пану Мериносові, що я простежу за всім, як треба. Ага! І ще скажи — костюм готовий. Отой, маренго. Гарно вийшов.
— Скажу. До побачення.
— Щось слабенька у вас любов — у тебе й пана Крушини, — кинув Ткачик Мехцінському. Він знову сів на столі, по-кравецькому підібгавши під себе ноги.
— Не люблю хама, — сплюнув Мехцінський. — Боксер, бита його морда. Думає, всі його бояться.
— Але й фраєр! — схвально заявив блондин. — Тебе, Морице, стер би на пудру, якби попався.
— Може, так, а може, й ні… — криво всміхнувся Мехцінський. — Залежить від слушної хвилини. Я не дуже його боюся.
— Якщо хочете, скачіть далі, — ствердив Мето. — У мене є дядько під Ольштином. Їду відпочивати. Може, зачеплюся там на кілька місяців за якусь роботу.
— Мето, — спитав блондин серйозно, — ти бачив коли-небудь Кудлатого?
— Ні, — просто відповів Мето, — не бачив і не хочу бачити. І бог дасть — вже ніколи не побачу. З мене досить. Змиваюсь. Одне, чого хочу, — це щоб ви злізли з моєї голови, холера на ваші паршиві морди…
— А ти? — спитав блондин, підходячи до Мехцінського, — бачив Кудлатого?
— Бачив, — збрехав Мехцінський. І знову щось нудотно стислося біля серця. Спіймав на собі підозріливий погляд Ткачика і вже хотів гукнути, що ні, що ніколи не бачив і не хоче бачити. Ніколи! Зовсім, як Мето. Але прикусив губу, аж до солоного смаку крові.
— Якщо мене хтось шукатиме в місті, скажіть, що я втопився, — промовив Мето, підіймаючи комір і насуваючи шапку на лоба. Вийняв з кишені кілька банкнот і перелічив. — Вистачить, — буркнув він і вийшов, не попрощавшись.
— Цей Кудлатий, — замислено мовив блондин, — мабуть, зух. Найбільший зух у Варшаві.
«І не такі зухи ламалися!» аж кричало щось у Мехцінському. Водночас він відчував, що такі слова були б святотатством або принаймні невдалою, нещирою позою. Всі в цій кімнатці, не виключаючи і його, Мехцінського, знали, що замислений блондин має рацію.
— Теж людина, — тихо проказав Мехцінський з дуже обережним недовір'ям.
Ткачик бистро глянув на нього.
— Скажи це Кудлатому, якщо ти такий козак. Ой, Морице, високо скачеш.
Мехцінський мовчав, глибоко затягаючись цигаркою. Вимовлене Ткачиком прізвище наче вдарило його в серце, — гостро, боляче.
— Нічого тут не розумію, — поволі додав Ткачик, — але одне скажу: недобре, ой, недобре!