Читать «Злий» онлайн - страница 65

— Морице, — спитав Крушина, підводячись. — Тобі в місті нічого не треба?

— Припиніть цей галас, — твердо промовив Мето. — Досить з мене ваших дурниць. Слухай-но, Крушино: я виїжджаю з Варшави. Не буду шукати нікого. Скажи це, де треба, й край. Я хочу мати спокій. Ірись,

Манек та інші, які хтять мститися, нехай собі пошукають того, чи там тих, які їх обробили. Я змиваюсь. Спокій, розумієш, я хочу атн спокій!

«Так говорив і той лікар в Алеях», подумав Роберт Крушина. Щось невиразне почало снувати в нього в думках. Він підійшов до Мехцінського:

— Покажи підборіддя, Морице!

— Тут не кіно… — буркнув Мехцінський.

— Ти ж сам казав тоді, що той мав кастет чи щось таке. Ні?

— Мабуть, мав, — промовив Мехцінський, проводячи рукою по шраму.

— Ти казав, що там, у швидкій допомозі, розповідали про такі самі рани. В Юлека Мігдаля і Леона були отак само розбиті щелепи.

— Ну й що з того? А Стриця топтали ногами, як собаку. А як Мето — ти ж сам чув. А Ірися, Манека й інших — залізничними гайками… Ти ж чув, Мето оповідав.

— Шкода, — процідив Крушина, оглядаючи нігті. — Шкода, що ви спасували. Що змиваєтеся звідси. Бо ми вже знаємо, хто це і скільки їх. І чого вони хочуть.

Брешеш, — обірвав Мехцінський. — Холеру ти знаєш.

Крушина з грюком віджбурнув кульгавого стільця. Очі його звузилися, мов дві чорні шпилькові голівки, смугляве, м'язисте обличчя потемніло. Гуля скулився біля своєї швацької машинки, щосили натискуючи на педаль. Блондин байдуже запалив цигарку. Мето й далі застібав штани.

— Мої любі, — втрутився Ткачик, не рухаючися з місця. — Досить цього галасу, добре? У мене потім до самісінького вечора мігрень.

Він, ніби бавлячись, підкидав у руці великі кравецькі ножиці.

— Морице, — промовив Крушина, підходячи до Мехцінського. — Не стрибай. Бо можеш незабаром розплакатись. Гіркими сльозами.

— Крушино, — холодно й безбоязно проказав Мехцінський; він був вищий від Крушини, але щупліший, відразу видко, що набагато слабший, — я тебе не боюсь. Запам'ятай це собі. І ще скажу: я не боюся отих фраєрів. Я не Мето. Я дуже хотів би когось із них зустріти, мрію про це. Але ти, Крушино, брешеш. Ти не знаєш, хто це, так само, як і я. І Мето не знає, і ніхто не знає. Навіть Кудлатий!

В кухні залягла мертва тиша. П'ять пар очей втупилося в одну цятку, ніби кинуте Мехцінським прізвище повисло в повітрі. Цокотіння швацької машинки поволі завмирало під ногами занімілого Гулі.

— В порядку, — несподівано, з штучною невимушеністю відповів Крушина. — В такому разі нема про що говорити. Мето, постарайся влаштуватися в кіоску з содовою водою. Знайдуться інші, з якими можна буде розмовляти, які не так легко відступають.

— Роберте! — Мето наблизив своє спотворене обличчя до обличчя Крушини. — Глянь на мене: ти бачив колись, щоб мене міліція замела, щоб я злякався якогось лягавого? Ми робили разом багато справ, але тепер кінець, я змиваюсь. Є до чорта молодих, під кінотеатрами, на вокзалах, на стадіонах і на пляжах… Молодших від мене, таких, які ще не знають того, що я знаю. Пошукай собі когось на моє місце, а мені дай спокій, добре? Бо я вже метикований, я довідався про своє сьогодні вночі. І запам'ятай: я не спасував. Мені просто байдуже, що ви про мене скажете. Я хочу мати спокій.