Читать «Злий» онлайн - страница 64
Леопольд Тирманд
Крушина, не встаючи із столу, дужим рухом пхнув його на ліжко і суворо наказав:
— Оповідай. Але все…
…Коли Мето скінчив, знов залунав дзвінок. Мехцінський відчинив, і до кухні зайшов Гуля з горілкою. Він помив склянки і розлив горілку. Ткачик малював візерунки кравецьким воском на стіні. Вдивляючись у якусь цятку відсутнім поглядом, кравець проказав:
— Самі гвардійці. Ірись, Мето, Манек… Семеро. Лейб-гвардія.
— Це кінець, — невпевнено сказав блондин. — Скільки їх було? Двадцять? Тридцять?
— Скільки? — повторив Мето, — спершу тільки двоє, шофер і той, високий. А потім? Не знаю. Може, сто, а може…
— Може, один… — іронічно всміхнувся Мехцінський, затягаючись недокурком.
— Шофер і той, великий, вже лежали, вже були готові, — заговорив Мето. — А потім… клянуся здоров'ям! Я не знаю. Нічого не знаю. Дали мені раз у живіт, другий раз у серце, дивись! — схопив він пальто з підлоги, — крізь таке товсте пальто. Кінець. Пасую! Я! Розумієш?
— Роберте, — промовив Мехцінський до Крушини. — Пам'ятаєш, я оповідав вам, як мені попало колись на Вєйській та що казав отой лікар з швидкої допомоги у комісаріаті. Потім була історія із Стрицем…
— З яким Стрицем? — спитав блондин.
— З тим, з Черняковської вулиці. Не знаєш Стриця, Яська Стриця?
А потім хтось обробив Леона і Юлека Мігдаля на розі Відок і Кручої, — заявив Ткачик. — Цей номер не тутешній, вже говорили про це.
— Якщо не рахувати оті всі дрібні історії в місті й під містом. Знаєш, історії з дрібними фраєрами по різних районах…
Крушина випив горілку й закусив огірком. Обтер уста темною м'язистою долонею.
— Ну й що з того? — спитав він байдуже.
— Тут щось є, — роблено всміхнувся Мехцінський.
— Факт, — ствердив Ткачик. — Про це говорять тут, на Шлізькій. І на Желязній. І на Гжибовській.
— І на Празі. І на Охоці. І на Волі, — кинув Мехцінський, беручи склянку в руку.
— Земляки! — почав стурбовано блондин. — Оце мій сніданок… І пана Ткачика. А ви жлуктите — ніби то й не горілка. Вона ж коштує гроші. Це дорога рідина.
— Ти, Морице, покинь, — роздратовано кинув Мехцінському Крушина. — Не твоя справа. Холера тебе десь носить останнім часом, ніколи нема, коли треба. Хто знає, де ти тепер курсуєш.
— Моя справа, — холодно відповів Мехцінський, — де я курсую. Все, що мені казали, було зроблене. А які в мене справи після роботи, це вже тільки мене обходить. Особисте життя.
— Ну, ну, молодь! Майбутнє народу! — хутко зупинив їх Ткачик. — Тільки без суперечок. Тут працюють. Тут шиють.
Мето знов устав і почав одягати штани.
— Як хочете, — промовив він. — Обійдеться далі без мене.
— Не пізнаю тебе, Мето, — поволі проказав Крушина. — Хтось тебе підкосив на Інфлянтській, як останню ганчірку, а ти спокійнісінько ідеш додому. Може, запишешся до ЗМП? Там тільки й чекають на тебе. Будеш працювати кур'єром десь в установі, дістанеш кімнату на околиці. Мето! Славнозвісний фраєр з правобережної Варшави, гордість Бжеської вулиці! Невже ти не пошукаєш того, хто тебе так обробив?
— І що далі? Що ти скажеш ще, Крушино? — іронічно кинув Мехцінський.