Читать «Злий» онлайн - страница 39
Леопольд Тирманд
— Бачу, що ви тут зовсім не чуже явище, якась невідома одиниця, — шепнула вона, по-дівочому задихаючись від реготу.
— Професійні справи, — мовив ухильно Гальський, — я вилікував колись цього пана від мозолів.
Марта і Гальський вмостилися на високих, сталевих стільчиках біля прилавка. Тут було затишно, навіть якось ласкаво. Невисокий чоловік у сліпучобілому халаті, який стояв за прилавком, засяяв, побачивши Гальського.
— Добрий вечір, — привітався він. — Дуже радий, що знову бачу вас, пане.
— Добрий вечір, — стримано відповів Гальський. — Чи не вважаєте ви мене випадково за когось іншого?
— Але ж, пане докторе… — обурився невисокий, — як ви так можете?
Марта душилася від сміху, мов пансіонерка.
— Цей пан теж був вашим пацієнтом? — спитала вона. Невисокий показав в усміху неймовірну кількість зіпсутих зубів.
— А може якраз навпаки? — мовив він фамільярно. — Пан доктор час від часу бував моїм пацієнтом…
Гальський байдуже дивився в стелю, барабанячи пальцями по буфету.
— Ну що, панове, ви вже дійшли згоди? — спитав він. — В такому разі, будьте ласкаві, два кримських коньяка, пане Вацлаве.
— Мало бути вино, хіба ж не так? — обурилася Марта.
— Мало, — сухо відповів Гальський, — але наступ, який ви, пані, провадите на мене протягом кількох хвилин, примушує мене вдатися до конденсованого алкоголю.
— Хіба ж пані не ваша сестра, пане докторе? — здивувався невисокий.
— Ні, — відповів Гальський, — дякувати богові…
— Яка схожість! — зітхнув невисокий.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Вони поволі йшли спорожнілою Маршалковською. Марта щохвилини зупинялася біля темних вітрин, Гальський уповільнював крок, але не затримувався.
На площі Конституції Гальський обізвався:
— Слухай… — Марта підняла на нього погляд. — Тобі не холодно? — Марта похитала головою. Він потягнув її за руку, і вони сіли під великим ліхтарем, в формі канделябра.
— Чого, власне, ви говорите мені «ти»… — сварливо запитала Марта.
— Гальський взяв Марту за плечі й нахилився до її обличчя. Уста Марти пахли холодним, вологим нічним повітрям. За хвилину вони стали м’які й гарячі.
— Ні, — рішуче ствердив Гальський. — Може, я неточно висловлюю те, що хочу сказати, але я справді не маю нічого спільного з цинізмом, який гнітить життя. Вір мені, Марто. Вже багато років я шукаю такої дівчини, як ти. Шукаю тебе…
Марта встала.
— Ходім звідси… — мовила і… знову сіла, вже ближче до Гальського. Гальський обняв її рукою.
Так добре, — тихо обізвалася Марта. — Нічого не вдієш, зараз так добре. Не можу з цим нічого зробити — і нічогісінько зараз не боюсь.
— Чого? — спитав Гальський, тулячись щокою до її волосся. — Чого б же ти мала боятися?
— Не смійся, — шепнула Марта, — але я весь час боюся. Після тієї історії на Вєйській боюся всього. А я ж зовсім не дурна боягузка. Не боялася я тільки в комісаріаті й зараз. Може, тому, що ти був там і зараз ти зі мною… Пам’ятаєш? — додала вона з ваганням, — ті очі?.. Я їх бачила ще двічі… Раз біля брами мого будинку, ввечері, і раз, виходячи з кіно, з «Палладіуму»… Не смійся, може, це справді була тільки примара, наслідок нервування, якийсь привид… Тільки, коли я з тобою — не думаю про ці очі, забуваю. Сьогодні ввечері я була весела, сміялась, розважалася… Вже давно я не була така…