Читать «Злий» онлайн - страница 40
Леопольд Тирманд
— Я не сміюся, — поволі проказав Гальський. — Зовсім не маю наміру сміятися. Це серйозна історія. За цим криється щось трагічне, якась глибоко людська справа. Знаєш, вже зо два тижні я мрію про тебе і про зустріч з цією людиною… Якось це так дивно переплелося…
— Не будемо про це говорити, добре?
— Чому? Давай поговоримо. Варшава починає про це говорити. Глухі, неперевірені, таємничі вісті кружляють тут і там. Недавно я сам був свідком дуже дивної події на розі Відок і вулиці Круча. Редактор Колянко живе, наче уві сні.
— Але я хочу забути… — Марта наблизила обличчя до обличчя Гальського, притулила його долоню до своєї щоки. — Чуєш? Дозволь мені про це сьогодні не думати, хоча б сьогодні, поки ти зі мною…
Гальський зітхнув, наче силоміць вихоплений з іншого світу, його ще секунду тому відсутні очі глянули на обличчя Марти, злагідніли, блиснули теплим усміхом.
— Але ж, звичайно. Вибач мені.
Він міцно обняв її, пригорнув і поцілував. Очі Марти сховалися за повіками, її руки підвелися вгору і сплелися над піднятим коміром пальта Гальського.
— Таксі! — вигукнув Гальський, відхиляючись, але не випускаючи Марту з обіймів. — Алло! Таксі!
Маленьке авто, що проїжджало мимо, затрималося. Шофер усміхнувся й відчинив дверцята.
— Куди?
— До «Камеральної», — мовив Гальський. — Поїдемо забувати. А найкраще забувати в «Камеральній».
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
— Вітаю, пане голово, — уклонився гардеробник «Камеральної», сквапно забираючи пальто з рук високого пана з гарним темним обличчям. Елегантна дама, вся в чорному, стояла біля дзеркальної стіни, поправляючи волосся.
— Скажи Генекові, що пан голова Меринос прийшов… — гукнув гардеробник офіціантові, який пробігав мимо. За хвилину в вестибюлі з’явився немолодий кремезний і плечистий офіціант з червоним нахмуреним обличчям, з невеличкими, старанно нафарбованими вусиками.
Ледве офіціант побачив високого пана та його даму, як надуте обличчя його стало втіленням чемної радості, заясніло професіональним щастям.
— А-а-а! — вигукнув він. — Пан голова Меринос! Пані Шувар! Зараз, зараз, за хвилину буде столик… Дуже прошу…
Меринос недбало подав йому руку.
— Є хтось? — спитав він півголосом.
— Здається, є пан Крушина, — відповів теж півголосом Гепек, мружачи одне око. — Хвилину тому я його бачив.
Оркестр саме скінчив грати «La Cumparsite», пари відривалися одна від одної, в залі стало трохи світліше, паркет порожнів; навколо столиків зароїлися люди. Мериноса й пані Шувар, які заходили до залу, звідусюди вітали зацікавлені погляди: нічого дивного — ця пара впадала в очі. З-за одного столика підвівся кремезний, плечистий молодий чоловік із зламаним носом і з книжкою під пахвою.
— Пане голово, — мовив він тихо, підходячи до Мериноса, — є місце. Якщо пані дозволить… — додав трохи голосніше, звертаючись до пані Шувар.