Читать «Злий» онлайн - страница 41
Леопольд Тирманд
— З ким сидиш? — спитав Меринос.
Молодий чоловік показав на столик, за яким сиділа крикливо одягнена дівчина з неправдоподібно чорним, лиснючим волоссям.
— З Ромою, — відповів молодий чоловік.
— Як ти думаєш, Олімпіє? — звернувся Меринос до своєї супутниці.
Олімпія Шувар надула гарні уста із стримуваною нехіттю.
— Нічого не вдієш, — відповіла вона, — така тіснота.
— Облиште, пане Генеку, — наказав Меринос офіціантові, який жонглював піднесеним угору столиком. — Ми присядемо до пана Роберта.
Олімпія вже віталася з Ромою.
— Ви знайомі, пані? — якось силувано спитав Меринос.
— Звичайно, — хутко відповіла Рома. — Вже багато років. З Ястарні та Закопаного, правда?
— Ясно, — невимушено згодилась Олімпія. — Я завжди дивувалася елегантності пані Леопард. Рома була явно задоволена.
— Що ж, — відповіла вона, — якби отак мати кошти…
— Не плач, — втрутився Крушина. — Навіщо ці розмови? З коштами ти якось даєш собі раду…
В погляді Олімпії жевріло почуття гумору, але ніхто цього не помічав. Костюм Роми вражав несмаком: дорогий рожевий джемпер, кольору дитячої ковдри, дорога жовта «апашка» на шиї й темнозелена спідниця створювали той самий ефект, що й ластовиння на її молодому, гарному, втомленому обличчі, відтіненому неприродно-смолистим чорним волоссям…
— Що це ви читаєте, пане? — звернулася Олімпія до Роберта Крушини.
— «Алісу в країні чудес», — відповів Крушина.
— Ні!.. — дзвінко розреготалась Олімпія. — Це чудово…
— Люблю тільки такі книжки, — серйозно мовив Крушина; на його засмаглому, мускулистому обличчі був вираз щирого переконання. — Я був сьогодні на філателістичній виставці, — додав він.
— Такий старий дядько… — докірливо кинула Рома Леопард.
— Роберт надолужує втрачене дитинство, — посміхнувся Меринос.
У проході між столиками з’явилися Марта й Гальський. Меринос кивнув Генеку, який розставляв склянки й чарочки, і шепнув йому на вухо:
— Хто цей фраєр у сірому піджаку?
Генек, навіть не глянувши на Гальського, знов почав розставляти закуски. За хвилину він нахилився над Мериносом і шепнув:
— Якийсь лікар. Приходить час від часу, не дуже часто…
— А жінка?
— Не знаю. Але зараз довідаюсь.
— Про що це ви шепочетесь на вушко? — спитала Олімпія з чарівним усміхом. — Що за солодкі таємниці з паном Генриком?
— Чоловічі справи, шановна пані,— запобігливо посміхнувся Генек.
Він збіг по східцях до бару.
— Пане Анатолю!
З-за прилавка виглянув кремезний, високий чоловік у білому халаті, з посивілими скронями та опасистим обличчям колишнього поміщика.
— Хто ця клієнтка з тим лікарем, як його — ну той, з швидкої допомоги? — спитав Генек по-кельнерськи. Немолодий чоловік, який сидів найближче до них, раптом зсунувся з високого стільчика, сигарети його впали на підлогу біля чорних черевиків Генека.
— Це дівчина одного спортсмена, хокеїста, холера його знає, — відповів пан Анатоль. — Такий високий, гарний… Вони сюди приходять часом, правда, не дуже часто.
Генек збіг униз навшпиньки. Немолодий клієнт знайшов свої сигарети й знову сів на високий стільчик. Пан Анатоль споглядав його з явною антипатією.