Читать «Злий» онлайн - страница 208

— Пахне, — згодився Гальський, — але це не те…

— Що значить… не те?.. — зацікавилась медсестра; вона завжди любила розмовляти з сентиментально настроєними хворими, що вже видужували, і найбільше — на любовно-родинні теми.

— Сестро Леокадіє, — відповів Гальський, — я й сам не знаю, чому.

— Мабуть, ви вже скоро випишетесь з лікарні, — повідомила сестра. — Доктор Мочко сказав, що коли ви будете спокійно поводитись і обмежите візити цієї пані, котра від вас оце тільки-но пішла…

— Що значить «обмежите»? — якось несміливо запитав Гальський.

Сестра Леокадія примружила невеличке, але веселе око.

— Пане докторе, — посміхнулася вона, відкриваючи рядок міцних коротких зубів, — такі відвідини по кілька годин у зачиненій кімнаті і здорову людину втомили б.

— Ой, горе! — простогнав Гальський. — Я тепер на язиці в усієї лікарні. І чого б то?

— Тільки не перебільшуйте, — заспокоїла його сестра Леокадія, — доктор Мочко сказав, що як усе буде гаразд, то ви зможете вже післязавтра, тобто в суботу, встати з ліжка. А через десять днів і випишетесь. Може, щось принести?

— Ні, дякую, — роздратовано відповів Гальський, — ой, ці плітки… Я гніваюсь на вас, — насупившись по-хлоп'ячому, додав він.

— Немає за що, — привітно промовила сестра Леокадія, відчиняючи навстіж вікно, крізь яке відразу ж увірвалося в палату свіже весняне повітря. — Я розумію, — додала медсестра, виходячи, — така гарна жінка…

«А одначе не те, що треба, — подумав Гальський, зручно лігши навзнак і вдихаючи свіже повітря, — вона справді гарна і дуже добра до мене. Але це не те, що треба».

Хтось постукав у двері. «Марта! — вкололо щось Гальського в серце. — Нарешті!»

— Прошу! — вигукнув він, борючись із власним голосом.

Двері відчинилися, в них з'явився Колянко.

— Можна?

— Пане Едвіне! — за хвилину зрадів Гальський, коли заспокоївся, — давненько я вас не бачив…

Колянко наблизився до ліжка й примостився збоку на стільці.

Він постарів на десять років. Повіки почервоніли, під запалими очима залягли сині тіні; щоки неголені, навколо вуст сірі борозни, зім'ята, землиста шкіра. Зникла його колишня елегантність і охайність. Несвіжий розстебнутий комірець сорочки кольору хакі, абияк зав'язаний галстук такого ж кольору ще дужче підкреслювали його занедбаність і внутрішню спустошеність.

— І справді, — сказав Колянко, — давно я у вас не був. А оце й подумав, що треба відвідати. Як ви себе почуваєте, пане докторе? — турботливо запитав він, блукаючи поглядом по стелі, ліжку, пляшечках з ліками, по обличчі Гальського, потім знов по ліжку та по вікні.

Гальський підвівся, підняв угору подушку й сів.

— Нічого, — сказав він заклопотано, — вже краще. А ви, пане Едвіне? Не знаю, як висловити вам моє співчуття. Адже я розумію, чим був для вас той хлопець. Мене це дуже вразило. Як страшно!

— То ви вже все знаєте? — Колянко спідлоба глянув на Гальського.

— Знаю. Прочитав у сьогоднішніх газетах. Писали в інформації про нараду громадських контролерів.

— Ага!

— Шкода хлопця, дуже шкода! Справді був здібний хлопчина. Я читав його репортаж про ЗЛОГО. Хороше написаний. Відразу зрозуміло було, про що йдеться. Оце майстерність — начебто і заплутував справу і водночас з'ясовував. Справжнє мистецтво.