Читать «Злий» онлайн - страница 201
Леопольд Тирманд
— Я тому так сказала, — виправдувалась Марта, — що дуже їсти хочу. Цілий день була на товчку.
— Де горілка? — голосно запитав Метеор, — зараз саме час.
Вільга подивився на нього з холодним усміхом:
— Звідкіля у вас, пане Хацяк, такий потяг до алкоголю?
— Інакше себе почуваєш, як хильнеш, — бадьоро відповів Метеор, — все постає в рожевому світлі. Правда ж, пані Ірмо?
— Не знаю, — відповіла Марта, кладучи собі добрячий шмат апетитної шинки. Вільга пішов на кухню й приніс дві добре охолоджені пляшки горілки.
— Дозвольте? — спитав він, схиляючись над Мартою з пляшкою в руці.
— Ну ясно, — квапливо промовив Метеор. — Наливай, Алюсю. Один раз на світі живемо!
Марта схвально кивнула головою; рот у неї був набитий шинкою і закоркований великою червоною редискою.
— Ну, хай щастить! — Метеор підніс чарку; Марта проковтнула, підняла свою, і всі випили.
— Е-е-е-е! — промовив з великим розчаруванням Метеор, звертаючись до Марти, — так не можна. Тут, у цьому ресторані, п'ють нарівно, до дна, і все, а не половину. Ми будемо з Алюсем гніватись на вас…
— Пане Вітольде, — сказала Марта, — мені треба спочатку щось з'їсти. В мене в шлунку порожнеча, я відразу захмелію.
«Його тепер звати Вітольдом», подумав з мстивим задоволенням Вільга.
— Вітусю, — звернувся він до Метеора, — пані Ірма питиме так, як їй буде краще. Розумієш?
— Не розумію, — упирався Метеор; від першої ж чарки в нього почервоніли вуха, — треба бути добрим компаньйоном або зовсім не бути ним. Алюсю, повтори!
Вільга налив дві чарки.
— Вип'ємо! — вигукнув Метеор піднесеним голосом, — пані Ірмо, давайте!
Марта підняла келих і випила — цього разу до дна: холодна горілка їй припала до смаку. Крім приємного збудження, дівчина нічого більше не відчувала.
Залунав дзвінок, Вільга встав і вийшов.
— Ірмо! — Метеор квапливо підсунувся до Марти і налив їй чарку, — ну, а тепер зі мною. Давайте перейдем на ти… — І він окинув її недвозначним поглядом.
— Ой, директоре, — засміялась Марта, — не так швидко, я мушу звикнути.
— Звикати будемо пізніше, — сказав Метеор; у нього знадливо затремтіли ніздрі: він вважав, що це подобається жінкам, бо свідчить про палкий темперамент.
Увійшов Вільга і кинув в'язки ключів на секретер: Марта помітила, що за стіною, з-за якої долинало досі тихе, але безперервне гудіння верстату, запала тиша.
— Котра година? — спитала вона.
— Четверта, — відповів Вільга, глянувши на золотий «лонжин».
— Вже пізно, — зітхнула Марта.
— Ще не пізно, зовсім не пізно! — вигукнув Метеор і схопився з крісла; він поставив нову пластинку, з адаптера полинули звуки швидкого танцю.
— Ходімо, — владно заявив Метеор, схопивши Марту за руку і мало не піднявши її з крісла.
«Власне, — подумала Марта, — мені все одно треба було б піти пообідати. Я можу тут ще побути з годинку».
Вільга з чаркою в руці сів на бильце шкіряного крісла й стежив, як вони танцюють.
— Вам цей танець подобається? — спитав Метеор, притягуючи Марту ближче до себе. — «Ми-и-и-ла мо-о-я-я…», — почав підспівувати він.
Марта танцювала добре, але неохоче.
— Так близько не можна, — рішуче відсунулась вона від Метеора, — хто так танцює?.. І взагалі, чи не вважаєте, що це ідіотизм бути вдвох, коли пан інженер сидить і нудьгує?