Читать «Злий» онлайн - страница 202
Леопольд Тирманд
«Як вона змінилася! — дивувався Метеор, — на товчку була зовсім іншою»…
— Алюсю, — раптом заговорив він, — залишмо ще раз пані Ірму на хвилинку. В мене до тебе одна справа…
— Будь ласка, — мовила Марта, — не соромтесь. Вони вийшли в контору, і Метеор старанно завісив портьєри, щоб Марта не могла підслухати.
— Ти, Алюсю, — почав він, — товариш мені чи ні?
— А хіба що? — холодно запитав Вільга.
— Компаньйон ти мені чи ні? — наступав Метеор, — ну, скажи!
— А як компаньйон, то що?
— То змивайся звідси. Випий горілки, поїдь у кіно або на прогулянку до Віланова, — куди хочеш, — квапливо говорив Метеор. — А я з нею тут залишуся. На дві години, не більше. Скажеш, що по телефону викликали, щоб не сполошити її. Я тут трохи її підпою, потім умовлю, і все буде гаразд. Ну, як? Домовились?
Вільга довго дивився на Метеора своїми бляклими очима.
— Ну? — нервувався Метеор; піт заблищав у нього на лобі.
— Ні, — твердо заявив Вільга, — і мови не може бути про це.
— Ти що, здурів? — вигукнув Метеор, — реформатор знайшовся! Рятівник! З якого це часу тебе дратують такі речі? Громадський благодійник!
— Ти базіка, — промовив без усякої люті Вільга, — заткнись, гаразд? А зараз слухай: ти сам попрощайся і йди під три чорти…
Метеор сів від здивування на стіл і з хвилину мовчки дивився на Вільгу, потім тонко, вискливо зареготав.
— Ой! Тримайте мене! Не можу! — заливався він. Вільга дивився на нього без злості, холодно, ніби щось обмірковував.
— Чекай, — сказав за хвилину, — ми зробимо інакше. Ти лишишся, і ми будемо діяти вдвох… Якось помиримось, — і він неприємно посміхнувся, показуючи жовті від тютюну, широкі, мов лопати, зуби.
— Ну, що ж, — погодився Метеор, — хай буде так. Давай лапу. Тільки ти повинен допомогти мені впоїти її як слід, бо без горілки діло не піде.
«Гаразд, гаразд… — подумав Вільга, — і тебе, сучий сину, впою, що й через три дні не приведуть до пам'яті».
Вони повернулись до їдальні. Марта саме впоралась з бутербродом.
— Musik! — вигукнув Метеор, — maestro, please! — звернувся сам до себе; потім вимкнув адаптер і ввімкнув радіо.
Вільга відчинив буфет.
— Пані Ірмо, — заговорив інженер, — саме час покуштувати чогось справді смачного. — Він витяг пляшку джину «Gordon Walker», фляжку італійського вермуту і апельсиновий сік.
Невеличкий коктейлик… — зрадів Метеор.
Марта не заперечувала. Їй захотілося хмільного, воно було їй сьогодні до смаку.
— Пречудово, — сказала вона, — давайте спробуємо, що воно таке!
— О, ти мені подобаєшся! — вигукнув Метеор, — оце так бабка! Алюсю, налий нам джину.
Вільга налив, Марта не відмовлялася; страшенно міцний, але з приємним запахом трунок їй сподобався, щоки в неї зарум'яніли. Метеор швидко налив ще по одній.
— Е, — притримала його Марта, — спокійно, дорогий друже.
— А може, зараз вермуту? — спитав Вільга, посміхаючись, — ви ж трошки закусили, правда? Смачні сардинки, еге ж? Що французьке, то французьке, — додав він з легкою меланхолією. — Мій улюблений край…