Читать «Злий» онлайн - страница 101

— Ти знаєш Кудлатого? — кинув раптом Мориц. Кубусь завагався. Питання було таке раптове і наче безглузде, що треба було стерегтися.

— Чув щось… — відповів він обережно.

— Але знаєш, хто це такий?

Знаю… Нібито знаю. Казали, що такий існує.

Мориц мовчки штовхнув ящик і погасив гасову лампочку. Куба мимоволі відступив.

— Не бійся нічого, — зауважив Мориц з усміхом у голосі. — Ті, що хочуть знати, не повинні боятися. Одне обі скажу, Кубо: запам'ятай собі це прізвище. Ходім. — Він вийняв цеглину над головою, поставив лампочку в отвір і закрив знову цеглиною. — Щоб діти не розбили. Приходять сюди гратися вдень, — пояснив він.

Куба і Мориц зійшли вниз і за кілька хвилин опинилися на вулиці. Ясно було, що перший проводир Кубуся петляв навмисне довго. У брамі стояли люди Мехцінського.

— Ідіть нагору, — наказав Мориц. — Зараз прийду, розрахуємось.

Не доходячи до Маршалковської, Куба зупинився.

— Ну, як? — спитав він невпевнено. — В принципі ми ж не домовилися.

— Ти помиляєшся, — відповів Мориц, не дивлячись йому в очі. — Я згоджуюсь.

На обличчі Куби відбився подив.

— На що ти згоджуєшся? — спитав він тихо.

— Беру від тебе шанс і даю тобі… — Мориц ясно й непоступливо глянув на Кубу, — даю щось і тобі. Щось, як золото, про що ти навіть не мріяв. Але… гляди, Кубо, це не жарти. Такі іграшки можуть сумно скінчитися для тебе. Я знаю: ти не лягавий, ти надто багато пережив сам, щоб продавати фраєрів, навіть найгірших. Але того, що це знаю я, — недосить. Ти повинен переконати в цьому ще й інших.

Легка конвульсія стисла Кубі серце. Уперше він усвідомив собі з сліпучою ясністю, чим це пахне, як багато засідок, труднощів і найгірших несподіванок криють у собі оці на вигляд прості й начебто захоплюючі справи.

— Морице, — мовив він за хвилину з ваганням, — я не розраховую на тебе, не розраховую ні на кого. Але якби стало раптом гаряче, ти відчуєш це так само, як і я. Ситуація обопільна. Правда ж? Будь готовий до того, що в критичний момент ти виголосиш промову про журналістів, які, не злякавшись небезпеки, підохочувані палкою цікавістю…

— За мене хай у тебе голова не болить, — холодно перебив його Мориц. — Вже я дам собі раду. А ти… вирішуй. Хочеш?

— Хочу, — твердо відповів Куба.

— Ну, то слухай.

Вони рушили з місця, звернули на Маршалковську. Мехцінський, нахиляючись до Кубуся, тихо сказав:

— За годину підеш до бару «Насолода». Ріг Крохмальної і Желязної. Зачекаєш на мене. Буде там зі мною такий собі пан Роберт Крушина…

— Існував такий боксер кілька років тому. Бився у важкій вазі. Це той? — спитав Кубусь.

— Той самий. Слухай далі: отож цей Крушина шукає тепер…

Куба Вірус зупинився на розі Желязної і Крохмальної, роздивився навколо, потім глянув угору. Широко й високо здіймалася тут обдерта стіна з залізними балконами. З обох боків кам'яниці видко було чорні дошки високого паркана, який закінчувався колючим дротом. Біля Кубуся виднілися закриті віконницями вікна першого поверху: крізь шпари просочувалося світло й музика акордеона. Вечір був холодний; вхідні двері замкнені. У дверях, за шибкою, висіла скляна таблиця з блакитними літерами: «Варшавські гастрономічні заклади — бар «Насолода» IV категорія».