Читать «Балтазар прибуває в понеділок» онлайн - страница 31
Теодор Константин
— Що сталося, Тофано?
— Дуку, ти маєш час? Щоб прийняти одного мого друга із Плоєшти? Мова йтиме про те, що тебе цікавить.
— Звичайно, Тофано. Коли він зможе прийти? Він тепер у Бухаресті?
— Він у мене разом зі своєю дружиною. Якщо ти маєш час, він через десять хвилин буде у тебе.
— Хай приходить. Я на нього чекаю.
— Запам’ятай його прізвище: товариш Пауль Сіміонеску. До побачення, Дуку.
— Цими днями я тобі подзвоню, Тофано.
— При умові, що матимеш вільний час, Дуку,
У голосі Тофани прочувалися сум і покора, як і раніше. Вона добре відала, що «днями» означало насправді тижні, іноді навіть місяці. Але…
У дверях з’явився Богдан. Він був у цивільному і, як звичайно, май добрий настрій.
— Здоров, старий!
— Доброго здоров’я, хлопчику.
— Що нового?
— Нічого особливого. Дзвонила Тофана.
— Так? Давай візьмемо її з собою, Дуку, — наважився сказати він, та погляд його друга, так добре йому знайомий, перервав його захоплення. Аби що-небудь сказати, він спитав:
— І що вона хотіла?
— Вона просила прийняти когось із Плоєшти, її друга, який повідомить мені щось, що, за її словами, має мене зацікавити.
— Дуку, не розмовляй з ним. Відішли його до полковника Томеску. Прошу тебе!
— Чому?
— Коли я йшов сюди, чорна кішка перебігла мені дорогу.
— Кинь плести дурниці, хлопчику.
— Дуку, історія з кішкою, звичайно, дурниця, та передчуття не дурниця.
— Які ще передчуття?
— Я передчуваю, що якщо ти приймеш цього типа, ми вже не побачимо Сигишоару. Слово честі, Дуку, відішли його до полковника.
— Не хвилюйся, хлопчику. Якщо це те, про що ти гадаєш, я попрошу полковника Томеску зайнятися тою справою. Чорти б його взяли, тобі ж відомо, що досі не було такого, щоб ми впрягалися у нову справу, не відпочивши перед тим. Я тобі обіцяю, Богдане, мій хлопчику, що і цього разу не буде винятку.
Через кілька хвилин черговий офіцер привів до кабінету людину, на яку вони чекали.
Це був високий, вродливий Добродій, десь за п’ятдесят років, з великою сивою чуприною й мужнім обличчям, очі його дивилися дуже серйозно, голос у нього був теплий і мелодійний. Після звичайних привітань Сіміонескуг сів на диван навпроти того, на якому сидів Богдан.
Пауль Сіміонеску дістав із кишені конверта, поклав його на столі перед собою, щоб мати напохваті, потім запитливо поглянув на майора, чи можна йому починати.
— Слухаю вас, товаришу Сіміонеску, — підбадьорив його майор.
— Передучора, — почав відвідувач, — я одержав поштою конверта, який ось тут переді мною. У конверті виявилися два квитки до опери і лист такого змісту.
Сіміонеску вийняв листа із конверта І, надівши окуляри, почав читати.
