Читать «Балтазар прибуває в понеділок» онлайн - страница 30

Кімната була прохолодна й пахла грушами. Цей запах був цілком нормальним, бо хазяйка перед тим, як лягти, залишила йому на столі у вазі цілу купу груш бергамоток. Вони так сильно пахли, що Богдан подумав, ніби він на леваді. Узяв з вази грушу, відкусив, потім поставив стільця біля відчиненого вікна. Він пішов від капітана

Кодру не тому, що хотів спати, а тому, що хотів поміркувати над подіями минулого дня. Справді» Богданові немає чим бути задоволеним. Він не дізнався нічого особливого, що хоч скільки-небудь виправдовувало б його прибуття до застави. Нічого цікавого, що зрештою примусило б його начальника сказати: «Ну, хлопчику, все, скидаю капелюха!»

Нічого, абсолютно нічого цікавого. Таємниця була нерозгадана, мов ніч без початку і без кінця. Справді, загадкова поведінка Детунату складала, мабуть, лише один бік таємниці, яка огортала Балтазара.

Великий Балтазар! Супершпигун Балтазар!.. В рапортах різних контррозвідок його тільки так і називали щоразу, коли говорили про цього шпигуна, який викликав кошмари в керівників великих трестів і концернів. Ось уже кілька тижнів, як між їхнім відділом і великим Балтазаром почалася боротьба не на життя, а на смерть. Та коли вони були вже на віддалі одного кроку від перемоги, Балтазар вислизнув: перейшов кордон!

Богдан зітхнув. Хотів запалити цигарку, та відмовився. І, кидаючи за вікно сірника, який світився, мов світлячок, спитав сам себе голосно:

— Зрештою, що трапилося з Детунату?

Частина друга

I. БАЛТАЗАР ПРИБУВАЄ В ПОНЕДІЛОК

За два тижні до того, як відбулися всі ці події, про які розповідалося у першій частині книги, одного ранку майор Раду Менеїле з великим задоволенням, переглядав розклад руху поїздів, з таким задоволенням, яке він відчував щоразу, коли мав чи то вакації, чи то короткотермінову відпустку. (Відпочити після важкого напруження» коли вони закінчували якусь справу, стало для нього, як і для його друга й найближчого співробітника капітана Богдана Тудорашку, абсолютно необхідним). Він переглядав розклад, і хоча в чотириденну відпустку повинен був їхати машиною, але це приносило йому задоволення: перебігати очима по карті віддаль, яку йому належало подолати, зупинятися в уяві на кожній залізничній станції, уявити запах вугілля від паровоза, який йому найбільше подобався тому, що збуджував у нього тугу за далеччю, як колись у дитинстві її пробуджували гудки пароплавів, що зупинялися в порту його рідного міста.

Раду збирався їхати до Сигишоари. Це, було місто, яке завжди вражало його гарною, хоча й застарілою архітектонікою, середньовічною тишею, трохи суворою ввічливістю хазяїв, у яких він зупинявся, — подружжя, годинникар і капелюшниця, кожному з яких було понад шістдесят років.

«Якби то було під час вакацій, я прихопив би з собою Інгрід», — подумав він і з жалем зітхнув. Дуку так любив дочку, що одна думка про те, що він не бачитиме її чотири дні, уже непокоїла його.

Тої миті задзеленчав телефонний дзвінок,

— Це ти, Дуку?

— Так, я.

Дзвонила Тофана. Дуку відчув, що у нього зашарілось лице. Так бувало щоразу, коли вона йому дзвонила. Коли він випадково її зустрічав або коли вони йшли на виставу чи просто на прогулянку, він червонів на кілька хвилин, мов хлопчисько, а потім ставав таким, як і завжди.