Читать «Балтазар прибуває в понеділок» онлайн - страница 25
Теодор Константин
— В готелі.
— Гаразд.
Богданів «фіат» гнав по шосе, яке то підіймалося, то спускалося, потім знову підіймалося і знову спускалося, звиваючись серед виноградників — з багатим урожаєм, величезними, мов вим’я, гронами, великими, мов оливки, ягодами. Праворуч і ліворуч, скільки око сягало, — взводи, роти й батальйони виноградних ліз в ідеальному строю, мов полки перед початком параду…
IV. ЩО СТАЛОСЯ, НАРЕШТІ, З ДЕТУНАТУ?
Прикордонник на вулиці покликав чергового сержанта, щоб пропустити їх. Разом із ним прийшов і капітан Кодру, який, після того, як йому повідомили по телефону, чекав на них.
Побачивши Богдана, капітан одразу його впізнав,
— То ви ж…
— Ваш колишній підлеглий сержант Тудорашку Богдан, товаришу капітан.
Вони обнялися, обоє радіючи зустрічі.
Вони були вдома у капітана Кодру по вечері. Пили каву по-турецькому, час від часу палили, ковтали по краплині коньяк Мілков. Іоанна, дружина капітана Корду, пішла спати. Між іншим, з усіх будинків колишнього села лише в цьому ще не спали.
Ніч була місячна, і лише гасова лампа, поставлена на вікні, освітлювала малесенький садочок, де було накрито стіл. Якби не світло лампи, не можна було б і уявити, що в цьому яру жили люди, скільки б їх там не лишилося.
Тиша була така повсюдна, що чутно було, як на стайні капітанова кобила хрумкала овес, стара кобила з найбезглуздішим кінським ім’ям, яке лише може бути, — Мата-Харі. Це ім’я здавалося просто смішним; коли її гнали риссю, вона обурювалась, що її змушують виконувати справу, яку вона вважала нижчою своєї гідності.
Ось уже кілька хвилин вони мовчали, палили й думали про одне й те саме, хоча дивилися на нього з різних точок зору.
Капітан Кодру поновив розмову!
— Ви навіть не можете собі уявити, який я радий, що випадково ми зустрілися в такий тяжкий для мене час.
— Аж такий тяжкий час? — здивувався Богдан. — Чому?
— Як чому? Я говорю про Детунату. Порушення підлеглих якимось чином стосується й мене. Зрештою я його навчав, я повинен був прищепити йому прикордонні навики, пильнувати його патріотичного виховання. За десять років, відтоді, як я на кордоні, я не чув, щоб трапилося щось подібне.
— І не траплялося, запевняю вас, товаришу капітан Кодру.
— Бачите! І саме зі мною це повинно було трапитися. Хіба може бути більша невдача? Хоча, коли б я міг, до Деякої' міри можна пояснити…
— Що саме пояснити? — перебив його Богдан.
Пояснити собі… Вияснити для себе, якого біса шукав Детунату на тому боці кордону? Чому повернувся? Симулював він чи ні? А ви зовсім не хочете мені допомогти!
— Що примушує вас думати, ніби я не хочу?
— Ви ж із служби безпеки. Певно, у вас це не перший випадок. Отже, у вас є досвід, ви можете більш-менш краще бачити там, де для мене цілковита темрява. О боже, не може бути, щоб ви досі не зробили собі якогось висновку!
Богдан хотів посміхнутися з наївності свого колишнього командира. Тому про себе, бо тільки про себе міг, подумав:
«Після того, як я розмовляв з вами і вашими прикордонниками, було б нормальним, щоб у мене вже виробилася своя точка зору. Так от визнаю, що її у мене нема. Я її не маю, бо в даному випадку мовиться про Балтазара. Розумієте? Про
