Читать «Балтазар прибуває в понеділок» онлайн - страница 24

Задзеленчав телефон. Полковник Кантемір узяв трубку. Послухавши якусь мить, він спитав майора Менеїле:;

— Біля воріт капітан із вашої служби. Хочете його зразу бачити?

— Звичайно, я на нього сам чекаю.

— Тоді накажу черговому офіцерові привести його сюди.

Через кілька хвилин капітан Богдан Тудорашку зайшов до кабінету, вітаючи присутніх, як то кажуть, «за чинами і за віком». Потім вийняв з портфеля наказу виданий командуючим прикордонного війська, який дозволяв йому пересуватися по прикордонній зоні.

Пробігши його швидким поглядом і передаючи своєму колезі, полковник Кантемір люб’язно звернувся до капітана:

— Порядок. Ми вам дамо офіцера, який вас супроводжуватиме. Скажіть, коли ви хочете вирушити?

— Якомога швидше. Скажімо, через годину.

— Згоден. Через годину офіцер вас супроводитиме до застави капітана Кодру.

— Так звуть командира застави?

— Певно, ви його знаєте?

— Надзвичайний випадок! — зрадів Богдан Тудорашку. — Та капітан був командиром нашої застави, Я військову службу проходив у прикордонників.

— У такому разі, зустріч буде для обох дуже радісна.

Капітан Богдан Тудорашку сидів за рулем. Праворуч від нього майор Менеїле задумливо дивився на натовп, який, не дивлячись на велику спеку, наповнював вулиці центру міста. Хоч вони сиділи в машині вже майже десять хвилин, обидва мовчали.

— Ти його бачив, старий? — наважився зрештою Богдан спитати майора, начальника й одночасно свого давнього друга. — Що ти думаєш про капрала?

— Важко сказати, дорогий Богдане, бо він потерпів від шоку. Він забув не лише те, що трапилося з ним, але навіть не пригадує, хто він такий і як його звуть.

— Фокуси?

— Зовсім ні.

І Менеїле розповів йому все, що вже відомо читачеві З попереднього.:

— Треба гадати, що шок Детунату спричинив Балтазар?

— Не знаю.

— Цей Балтазар. людина чи чорт, старий?

— Якби він був чортом, я його обкурив би ладаном, і ми б від нього позбавилися.

— Якимось чином ми позбавилися від нього, якщо він вже перейшов на той бік.

Майор зітхнув, та не відповів. Богдан підозріло подивився на нього.

— Відколі ми працюємо разом, Дуку?

— Та вже кілька років, — відповів той ухильно.

— За ці роки я звик промацувати твої думки, ти повинен де визнати.

— Визнаю, звичайно.

— Цього разу ріж мене, вішай, а я ніяк не можу дізнатися про них, і все.

— Е, Богдане, хлопчику, нічого тут Промацувати, бо поки що в мене немає жодних думок. Я зараз у становищі філософа, який сказав: «Знаю, що нічого не знаю».

Хоч ця вулиця була порожня, Богдан раптом загальмував так, що Дуку мало не розплющив носа об скло.

— Що тобі стукнуло, дурна ти голово? — вилаяв його Дуку напівсерйозно, напівжартома.

Спираючись ліктем лівої руки на кермо, Богдан повернувся до нього обличчям.

— Скажи, чи ти не гадаєш, що моє пересування по заставі якимось чином сприятиме, щоб у тебе зародилися думки, за якими так знемагає твоя душа, яка прагне вірогідності?

— Не знаю! Принаймні той факт, що ти знаєш командира застави, вже є якоюсь надією. — Я старатимуся щосили. Де тебе залишити?