Читать «Тероріум» онлайн - страница 47

Буде розмова, здогадалася Роксолана.

Панове командири трохи повагалися, а потім майже хором почали говорити:

- Ми все розуміємо, пані полковник, ми це… теж люди, словом, кохання, чи як там, але так далі тривати не може! Ні, це не бунт, це цілком дружня та водночас небезпредметна розмова. Ось так. Ми, Роксолано, не проти… якщо ви з побратимом Чіпкою, як би це сказати, кохаєте одне одного, ми лише за… Але, пані полковник, Організація не може без командира. Хлопці ремствують. Треба щось робити… Ми оце тут порадились і вирішили… Ні, ми нічого не вирішили, просто з’явилася така думка. Яка? А така, що коли ви і брат Чіпка це, як його, ну, одружитеся чи що… комусь треба командувати Організацією. Отже…

- Отже, - перебила командирів Роксолана, - встати!

Осавул і хорунжі ніяково підвелись.

Роксолана поволі теж встала, зловісно повільними рухами розстібнула куртку, поклала праву руку на руків’я епіка у наплічній кобурі і моторошним голосом промовила:

- Владою, даною мені Великим Збором Організації, я маю право карати на горло будь-кого, хто виявляє непокору, слабкість, нерішучість, боягузтво чи, не приведи Господи, ознаки зради. Що ви там щойно кумкали, панове командири?

Панове командири злякалися. Довбуш зблід, Кармелюк пожовтів, а Тарас Бульба побагровів - перестріляє ж скажена дівуля!

- Перестріляю ж! - лагідно сказала Роксолана.

Командування мовчало.

- То про що ви оце щойно так весело розповідали? - ще раз спитала Роксолана.

- Та ні про що, - недбало махнувши рукою, кинув Тарас Бульба, - якісь небилиці гнули, аби трохи розважити пораненого бойового товариша Чіпку. Правда ж ти розважився, бойовий товаришу Чіпко?

- Так, так, розважився дуже я, - енергійно закивав головою Чіпка, дуже втішений, що спадає напруга, спричинена, як не крути, а таки його особою.

Ситуація розпружилася, Роксолана пом’якла, командири усміхнулися.

- А тепер слухайте сюди, хлопці, - стомленим голосом почала Роксолана, - нумо, згадайте, як усе розпочиналося, як ми доходили до усвідомлення необхідности збройної боротьби з антиукраїнським режимом. Спочатку у нас, купки студентів, з’явилася пекуча образа від того, що українці стали національною меншиною у державі, яка називається «Україна», потім ми, спостерігаючи перманентне переродження тих політиків, що піднімалися на так званій «національній ідеї», геть зневірилися у перспективності парламентських форм політичної боротьби, згадайте, як приємно ми були вражені, коли почали знаходити безліч однодумців щодо своєї зневаги до публічних політиків з їхнім фальшивим белькотінням про демократію, народовладдя і парламентаризм. Ми ж бачили, як воно є насправді. І тоді ми взялися за зброю.

Чи я, полковник Роксолана, командир Організації, не довела своїми діями впродовж цих років, що маю право займати цю посаду в Русі Опору?! Можете не відповідати.

А тепер про особисте. Мені,… мені… втім, це не важливо, скільки мені років, але якби у мене пріоритетом було особисте життя, родина, якесь кохання, а не… не любов до України, вибачте за патетику, тієї України, яку просрали наші батьки вкупі з дідами, то я давно уже одружилася би і мала дітей…