Читать «Таємниця гірського озера» онлайн - страница 158

Люто гавкав на спадаючу в міжгір’я воду Чамбар. Чи то радість, чи то здивування виявляв він — адже зовсім, зовсім ще недавно бігав він тут по сухих і гострих камінцях!

Несподівано, на краю печери з’явилась постать хлопця з ломом у руках. Знизу вона здавалась зовсім маленькою. Це був Камо. Він стояв на кам’яному виступі, в самому куточку гладенької кам’яної «губи», яка вперше розповіла Арменові і Араму Акопяну про те, що колись, кілька століть тому, звідси стікав водяний потік.

Обличчя хлопця сяяло. З почуттям глибокого задоволення дивився він на холодні струмки звільненої ним і його товаришами води, і серце його завмирало від безмежного щастя. Їм, юним громадянам великої Радянської країни, пощастило здійснити вікову мрію свого народу. З очей Камо текли сльози, але він не помічав їх: це були сльози радості, великої, невимовної.

Товариші, колгоспники махали йому шапками, щось кричали захоплено, а його рябий коник, прив’язаний до розбитого блискавкою дуба, тупав копитами, іржав і здригався від бризок холодної води, що падали на нього.

Коли Камо зійшов униз, його зустріли й обняли спочатку батьки, потім товариші. колгоспники. Його сьогодні не можна було впізнати — так він сяяв.

Вийшов наперед і гаряче обняв свого відважного внука старий мисливець дід Асатур. Поклавши руку на рукоятку довгого кинджала, дід повернувся до колгоспників і промовив:

— Ось воно як, люди… Виходить, що жодного пекла не було і нема. Наші онуки розумніші за дідів виявились… Де ти, куме Мукел? Встав би ти з могили та подивився, що наша молодь знайшла у твоєму «пеклі»… Що одержав народ!

Але старого мисливця майже ніхто не слухав. Всі гарячково працювали, звільняючи дорогу воді. Дзвеніли лопати, з-під кирок, що пробивали кам’янистий ґрунт, летіли іскри…

Вирвавшись із міжгір’я, водяний потік, спрямований колгоспниками, підступив до стародавнього гирла каналу, що починався там, де нещодавно стояв «водяний бог», якого забрали вчені в Єреван. Звідси, звернувши на схил Далі-Дагу, вода впадала в канал, зроблений колгоспниками, і, весело вируючи, побігла до колгоспних полів. Вона несла їм життя, і назустріч їй, жадібно вбираючи вологу, радісно підіймали свої голівки стомлені спекою колоски.

Вода розбігалась по полях, напуваючи ґрунт, тихо і мелодійно дзюркочучи. Біля корінців рослин надимались і з ледь чутним тріском лопались крихітні повітряні бульбашки. Здавалось, оживаюча земля щось шепоче і солодко-солодко зітхає: «О-ох… О-ох… О… а… ще… ще…»

Невеликим розгалуженням каналу вода добігла до самого села, влилась у висохле річище джерела, а потім наповнювала став, викопаний школярами.

Асмік дуже зраділа. Вона побігла на ферму, відкрила ворота і погнала доставка своїх захирілих вихованців. Гуси, качки, водяні курочки, б’ючи крилами, кинулись у воду. їх радісне гелготання і крики весь день стояли над селом. Ожили не лише пташенята, а й бджоли.