Читать «Таємниця гірського озера» онлайн - страница 160
Вахтанг Степанович Ананян
— Як це «тим краще»? — з удаваним обуренням сказав Грикор. — Люди від дня народження слухали його приємний голос, а він, як бачите, раптом замовк. Як без нього селу бути? Всі звикли, зжилися… Усім зараз не по собі без нього…
— Повинні ж ми з’ясувати, звідки бралося це ревіння? Як ви думаєте? — спитав Камо.
Хлопці захвилювались:
— А як же ми це з’ясуємо?
— Це таємниця нашого вченого, — сказав Камо, і всі глянули на Армена.
— Ні, поки я не дізнаюсь, як саме ти хочеш з’ясувати таємницю озера, я нікуди не піду, — озвалась Асмік і, ображена, пішла на другий бік тераси. — Все якісь таємниці, загадки… Цей Армен завжди тримає нас в тривозі.
Армен посміхнувся:
— По-перше, це не моя таємниця. Наш Арам Акопян поставив перед нами завдання — з’ясувати це. А по-друге, хіба не зрозуміло те, що я роблю? Скажіть, хто з вас чув, як реве вішап відтоді, як ми випустили з печери воду?
— Ніхто…
— Я багатьох питав — ніхто не чув… хіба ж не зрозуміло, що є якийсь зв’язок між водою, що була замурована в Чорних скелях і вішапом озера Гіллі?
Асмік обернулась:
— А, зрозуміла, зрозуміла!.. Яка ж я дурна!.. Ходімо скоріше, ходімо!..
Зрозуміла, та не зовсім. Зв’язок є, але чому він, цей вішап, гуркотів, ніхто з нас не знає. Ось те, про що ми хочемо дізнатися, — сказав Армен, підводячись.
— Сето, нашому вченому треба два мішки соломи, найдрібнішої. Піди, знайди два мішки і набери соломи біля колгоспних молотарок, — скомандував Камо. — Тільки не забудь, найдрібнішої. А ти, Грикоре, піди попроси у бабусі Наргіз віслюка. Мішки з соломою, кирки, ломи навантажите на віслюка і візьміть його з собою — ви з Арменом підете на Чорні скелі. Все, що накаже Армен, виконувати беззаперечно!.. Я, Асмік і дідусь підемо на озеро… Ще одне, — візьміть з собою Артуша, він сміливий хлопець, згодиться.
Так Камо розподілив обов’язки кожного. Незабаром обидві групи були готові в похід.
— Про найважливіше ми не домовились, — сказав Армен. — Камо, коли нам тебе чекати на озері?
— А як по-твоєму? Коли мені треба бути?
— Коли? Почекай, полічу. Ми доберемось до Чорних скель близько першої години. О другій годині будемо в печері. Діла там у нас на півгодини… Скільки буде кілометрів від Чорних скель до Гіллі?
— Близько п’яти.
— Ну, якщо зважити на схил гори, треба дати воді теж хвилин тридцять. Виходить, рівно о третій годині тобі треба бути з фотоапаратом в руках на тому самому місці, де ми тоді зробили знімок з вішапа. Зупинишся там же Палець — на спуску затвора. Не прогав, зараз же клацни…
— Страшенно цікаво!.. — згоряючи від цікавості, неспокійно крутилась на місці Асмік. — Ходімо, чого ж ми чекаємо?
Незабаром Камо й Асмік вийшли з села. Тут до них приєднався дід Асатур. Борода у діда була, як звичайно, дбайливо підгорнута і укладена за пазуху, на плечі висіла рушниця. Він ішов розміреним кроком, здається, цілком задоволений тим, що його оточувало. Тривога покинула старого, і обличчя його було ясним і мирним, спокійно світилися ще повні життя очі. Він, здавалося, поздоровшав, навіть помолодшав.