Читать «Таємниця гірського озера» онлайн - страница 150

— Не лай мене, Баграт-джан! Дивився я на діла цих хлоп’ят, і соромно мені ставало. Готовий був крізь землю провалитися… — Старий показав на Камо, на його товаришів. — Дивився я на них і бачив, що розум їхній, думки — не про себе, а про всіх нас, а мої думки — тільки про себе. Це мене і наштовхнуло. Одно це і поклало кінець моїм мукам. Не заради внука, небо свідок…

Всі мовчки слухали.

— Життям цієї молоді клянусь, — промовив старий, — що совість мене весь час мучила. У хліві ховав. Ходив, витягав, звалював собі на плечі — віднести, віддати, але… ноги не несли… І думав: невже я, мисливець Асатур, який нікому за все своє життя не робив нічого поганого, честь свою втратив через оцей мотлох?

Старий вороже глянув на скарби.

У кімнаті стало тісно. Чутки про незвичайну подію миттю облетіли село, і в будинок коваля Самсона набилося повно людей.

Мовчки слухали старого. Всі розуміли, що він винен, і чекали: що ж скажуть ті, хто має право судити?

— Чого скиглиш? — раптово перебив старого рахівник Месроп. — І мільйони віддаєш та ще й пробачення просиш? Інший на твоєму місці і не віддав би…

— Заради чого віддав би? — підтримала його Сона. — Добре ти зробив, діду, каятись нема чого.

І ще кілька голосів почулося на захист діда. Можна було подумати, що вони втішають старого. Але, коли Месроп простяг руку, щоб допомогти старому звестись на ноги, той відштовхнув його і сказав обурено:

— Геть!.. Невже я так низько впав, що ти можеш мене захищати?.. Ні, нехай мене народ судить…

Обернувшись до присутніх, старий схвильовано промовив:

— Люди, коли вже мене Сона і Месроп захищати почали, то мені й жити нема чого… Накажіть мене в тюрму відвести. Ні тюрми, ні смерті я не боюся. Ім’я моє чесне втрачу — ось чого страшно. Що таке смерть?!

Рясні сльози покотилися з очей старого на його сиву бороду.

Суд народу

До діда Асатура підійшов голова колгоспу Баграт, що довго мовчав, і підвів його з колін.

— Провина велика, — сказав він, — але хто з нас не знає діда Асатура! Чи є серед вас хто, кому б дід на своєму віку не допоміг?..

— Нема таких людей, — почувся голос Анаїд, матері Асмік.

— Хто з вас не знає, що людина ця все своє життя була чистою і чесною! — Продовжував Баграт. — Те, що він скарби тримав і вагався, чи віддати їх, — це все гріхи старого суспільства. Воно, це старе суспільство, залишило в серцях багатьох з тих, хто в ньому жив, чорні плями. Дід Асатур не комуніст, але в дні травневого повстання 1920 року він нас, партизанів, переховував у своєму хліві і годував своєю мисливською здобиччю… Ні, ми так легко не засудимо вчинок діда Асатура!.. Він був совістю нашого села, і ця подія — непорозуміння в його житті. Пам’ятаєте, люди, який голод був у нас в перший рік революції?

Як руйнувалася країна в часи громадянської війни? Пам’ятаєте, як народ їв траву, пухнув з голоду і вмирав?.. Хто врятував тоді наше життя? Врятував Лчаван? Ленін! Російський народ!.. Пам’ятаєте, як з Росії ешелонами привозили нам зерно — для голодуючих? Кого ми обрали, кому доручили одержати це зерно і чесно, справедливо розділити?