Читать «Таємниця гірського озера» онлайн - страница 148

Біля воріт Грикор вичитував рахівникові Месропу:

— Ти що це там затіваєш? Чортзна-що плетеш?.. — кричав він. — Яке пекло, які чорти?.. Вода біжить, розумієш?.. Вирує, шумить! Завтра піду, приведу її в село. Тобі й краплини не дам — здихай від спраги… З хлопцем лихо скоїлось через його ж необережність, а ти тут нашіптуєш: «Чорти покарали»… Досить тобі, нарешті, людей морочити!

Грикор так обурився, що втратив почуття міри у своїх висловах.

Хто сказав, що не вода? Чого ти галасуєш, Грикор-джан?.. розгублено мимрив Месроп, оглядаючись, чи ніхто не чує, як його лають.

У цей час на подвір’я ввійшов, опустивши голову, зеленоокий хлопчик з блідим, стурбованим лицем. Це був заздрісник Артуш.

Хлопчики мовчали. Тепер, коли сталося нещастя з Камо, їм особливо неприємно було бачити цього давнього недруга їхнього товариша.

— Ну, а ти чого слину розпустив?.. — їдко спитав Грикор. — Ти чого жалібника розігруєш?

Артуш підвів на Грикора очі, сповнені непідробленого горя, і Грикор зрозумів, що дуже образив його своїми словами.

— Не сердься на мене! — сказав Артуш. Голос у нього був глухий, несміливий. — Заради нього пробачте!

На очах у Артуша з’явилися сльози.

— Гаразд, — потиснув Артушеві руку Армен на знак примирення. — Тільки зараз не до того, треба йти… Ти, Сето, побудь з Асмік, — сказав він.

Нарешті зусилля Арама Акопяна, що клопотався біля хворого, щасливо закінчилися.

Бліде обличчя вчителя раптом спалахнуло, очі засяяли радістю.

— Живий? — запитав Баграт.

— Живий!

Ця звістка миттю перенеслась у двір. Звідти залунав голос Асмік:

— Пустіть, пустіть мене до Камо!..

Але Баграт посварився на неї з вікна:

— Ну-ну, так я тебе й пустив!.. Анархія — додав він, але зовсім добродушно, і посміхнувся.

Всі з полегшенням зітхнули.

Грикор стояв осторонь, обливаючись слізьми, але не міг навіть зараз утриматись від жарту:

— Я вже знаю; Камо лише вдає мертвого, щоб його ще більше полюбили!..

Всі засміялись, але не тому, що їм сподобайся жарт Грикора, а просто з радощів.

Незважаючи на заборону, Асмік вбігла до кімнати.

Зустрівши здивований погляд Камо, який ще не опам’ятався, вона зупинилась, повернулась, припала до грудей Баграта і розплакалась.

— Заспокойся, доню, все гаразд, усе минуло, — говорив Баграт, ласкаво погладжуючи шовкове каштанове волосся дівчинки. Але він і сам не був спокійним і ледь стримував радісне хвилювання. що охопило його.

З сусідньої кімнати вийшла мати Камо, опустилась на коліна і, припавши до ніг сина, заплакала. Це були сльози не горя, а того безмежного щастя, яким може бути сповнене лише серце матері.

А Камо тупо дивився на всіх великими-превеликими очима і нічого не розумів…

— Ожило, ожило моє левеня! — схвильовано говорив дід Асатур і, знявши руки до неба, мимрив щось незрозуміле. — Тю, що це я кажу! — раптом схаменувся дід. — В руках небесних сил нічого більше не залишилось.

— Ти чого це засумував, дідусю? — ласкаво запитав його Арам Акопян. — Бачиш, все добре, живий твій онук.