Читать «Таємниця гірського озера» онлайн - страница 147

Вранці, коли хлопці знову зібрались іти на Чорні скелі, дід Асатур сказав їм:

— Я, дітоньки, сьогодні з вами не піду, справи в мене в колгоспі. Не хочу я, щоб і ви ходили в цю чортячу печеру, та хіба ж вас удержиш? Будьте обережні. Ну, бог з вами, йдіть!..

Слід було б хлопцям запам’ятати ці слова діда, що бував у бувальцях!

Видовбавши в скелі заглибини, каменярі заклали в них амонал, підвели гніт. Ашот Гаспарян підпалив його, і всі стрімголов кинулися з печери.

Минуло чверть хвилини, півхвилини — вибуху немає. Камо здавалось, що минула година.

— Не будемо ж ми сидіти отут до вечора? — нарешті не витримав він і вибіг із схованки, — Капсуль, мабуть, не годиться.

Ашот Гаспарян не встиг затримати хлопця.

— Камо, вернись! — крикнув йому вслід Армен. — Згадай про сліпого Оганеса!

Слова Армена перепинив оглушливий гуркіт. Важким камінним градом посипались уламки скелі, підкинуті вибухом до стелі печери. Задушливий запах амоналу й дим сповнили повітря.

Хлопці вскочили в печеру. Розкинувшись навзнак на великій кам’яній плиті, лежав Камо. Він був непритомний.

— Ай-ай-ай! Скоріш винесемо його звідси! — крикнув майстер Єгор.

Ашот Гаспарян з Грикором підняли хлопця і винесли на повітря. На скроні синів кружечок — не більший за ґудзик.

Камо, здавалось, не дихав.

Нашвидкуруч були змайстровані ноші з уцілілих гілок дуба, і хлопця понесли в село.

* * *

Камо принесли додому. Мати хлопчика, побачивши ноші, знепритомніла. Звідусюди зібрались сусідки. Дали знати Араму Акопяну і Баграту. Вкрай стурбований, кинувши всі свої справи, прибіг Баграт. Незабаром прийшов і Арам Акопян.

Завжди стриманий, Баграт дуже хвилювався. Він швидко підійшов до нош, підняв Камо і переніс його на тахту.

— Вийдіть-но всі звідси! — наказав він. — Залишиться лише Арам Акопян та ось ти, тітко Анаїд, і Шушан хай допоможе нам. Тітко Анаїд, відчини вікна! Ширше!.. Так… Дай води… Сето, побіжи в правління, принеси аптечку. Живо!

Ашоте, допоможи Араму… Араме, ти зумієш викликати у нього дихання?

Арам Акопян, мовчки кивнувши головою і знявши піджак, закачав рукава сорочки:

— Якби я був з ними, цього не сталося б. Камо мене послухав би…

Прибіг Сето з дорожньою аптечкою. Кімната сповнилась їдким запахом нашатирю.

Увійшов дід Асатур — його не змогли втримати. Борода у діда була скуйовджена, одяг пошарпаний. Жалісним, тремтячим голосом він почав умовляти вчителя:

— Арам-джан, жити тобі щасливо! Заради всього, що тобі найдорожче, подзвони в Єреван, дай знати по радіо, нехай приїдуть лікарі, вчені, врятують мого внука!..

— Заспокойся, дідусю!

— Тисячу дам, мільйон дам… Покличте професора, врятуйте мого внука!..

— Лікар і в нас є, тільки він зараз у район поїхав, незабаром повернеться. Ми й без нього впораємось. Ти в науку віриш? — сказав учитель.

— Вірю, як не вірити, вірю…

— Ну от і потерпи, коли віриш… Ну, не заважай! Живий твій онук і жити буде. Він тільки втратив свідомість — можливо, від запаху амоналу чи вибухом контузило.

— Не бійся, людина, втративши свідомість, може і по двадцять годин бути непритомною.

Надворі Сето й Армен заспокоювали Асмік. Вона схлипувала і витирала хустинкою сльози, що час од часу знову набігали на очі. Від сліз у неї підпухли і почервоніли очі.