Читать «Таємниця гірського озера» онлайн - страница 124

Переливши гас у свої бутлі і старанно їх закупоривши, Армен повернувся до товаришів.

— Нехай кожний з вас візьме дома по одному старому мішку і прийде до колгоспного складу, наказав він і побіг до Арама Акопяна.

Хлопці чекали Армеиа з мішками, здивовано переглядаючись.

— Ну, чого ви дивуєтесь? Хіба незрозуміло? Баграт на дорогу харчів нам відпускає! — зрадів Грикор. — Ми ж в експедицію вирушаємо. — І разом з усіма поспішив до колгоспного складу.

Та яке було його здивування, коли там йому в мішок поклали не харчі, а великий бутель з гасом!

— Що це за жарти? — він готовий був розсердитись.

— Дозволь і нам пожартувати, — засміявся Армен, який встиг повернутися. — Ну, беріть кожний свою частку, чого стали!.. Для чого беремо? Поки що нічого не скажу, дізнаєтесь потім.

— Вчена людина без розуму нічого не робить, — допоміг Арменові дід. Він теж узяв бутель з гасом і поклав у свій кошик.

«Дуже цікаво, що вигадав Армен?» намагалась розгадати загадку Асмік.

Взявши на плечі мішки з дивним вантажем, хлопці вирушили в похід. Разом з ними пішли молоді геологи Ашот і Сурен.

У кратері вулкана

З труднощами видираючись на гору, піднімались наші мандрівники на вершину Далі-Дагу. Стежечки були вузькі і майже непрохідні. Спека знесилювала. Гаряче повітря обпалювало обличчя.

Асмік, яка на початку шляху, немов коза, перестрибувала з каменя на камінь, тепер ішла, важко дихаючи і часто зупиняючись. Арменові теж було нелегко, але він боявся, що його втому помітить Асмік, і намагався не відставати. Грикор ішов, ні на хвилину не замовкаючи і розважаючи жартами своїх товаришів.

Впевненими кроками мисливця, не поспішаючи, але й не уповільнюючи кроку, йшов діл Асатур. Хоча останнім часом він помітно постарів, все ж намагався підбадьорювати молодь.

— Ну, любі мої, набавте кроку! Недалеко, зовсім недалеко залишилося.

Невтомним почував себе тільки Камо, Інколи, щоб здивувати товаришів, він, як молодий олень, з розгону виплигував на якусь вершину і гордо дивився вниз на відсталих товаришів. Обличчя хлопчика палало від гірського повітря, очі горіли від захоплення і, можливо, від думки, що він і його товариші затіяли справу, повну таємничості й пригод.

Міцний, як Камо, і ще витриваліший новий їхній товариш — Сето. Він був у своїй стихії. Худорлявий, мускулястий, легкий, він без зусиль переборював важкопрохідні гірські стежки. Вся його увага була зосереджена на скелях. Він весь час відламував чи піднімав якісь камінці і потай ховав їх у свою сумку. З хлопцями Сето майже не розмовляв і намагався бути ближче до геологів, уважно прислухаючись до їхніх розмов, приглядаючись до того, що вони роблять. Дивлячись на нього, товариші тільки посміхалися — тепер вони знали його таємницю.

Поступово Сето почав відставати і плівся вже позаду всіх: дуже важкі стали набиті камінням сумка й кишені… Нарешті він висипав усі камінці в куточку під скелю. «Візьму їх, повертаючись назад», подумав він і, легко підстрибуючи, побіг услід за товаришами.

А ось і вершина гори.