Читать «Таємниця гірського озера» онлайн - страница 125

— Ох, і місця ж тут! — вигукнув Камо.

Справді, те, що вони побачили, було разючою протилежністю кам’янистим, випаленим сонцем південним схилам Далі-Дагу.

В рамці смарагдових, вкритих весняними квітами гірських лугів лежало невимовно красиве озеро. Воно було таким світлим, таким прозорим, що можна було побачити кожну піщинку на дні. Вище, на зубчастих гребенях гори, ще лежав сніг. Він танув і співучими струмочками збігав у озеро.

— Ах, як гарно! — вирвалось у Асмік. — І кози! Камо, глянь — дикі кози!

На протилежному березі озера, прямуючи до вкритих снігом гребенів, швидко бігли довгоногі, стрункі, з білими спинами тварини. На мить вони зупинилися, прислухались і зникли за камінням. Лише ватажок отари, з величезними спіральними рогами, зупинився на гребені і, витягнувши шию, стежив за рухом незнайомих двоногих істот.

— Це не кози, доню, — сказав дід, — це гірські барани. Перешкодили ми їм, води не дали напитись.

— Дикі барани зовсім не схожі на наших свійських, вони швидше скидаються на джейранів, — втрутився Армен. — Це муфлони. Я читав про них!

Молоді геологи стояли трохи далі і робили якісь записи в зошитах.

— Цілком зрозуміло, раніше це озеро було кратером вулкана, — сказав нарешті Ашот Гаспарян, підходячи до хлопців. — Гляньте на його форму — справжня воронка. Коли вулкан погас, кратер покрився лавою, утворилась чаша. Весною сніг танув, вода стікала в цю чашу, і от вона стала озером. Яке ж воно красиве! Який геніальний художник чи поет зуміє передати його чарівність!.. А твої, Армене, передбачення вірні. Я, як геолог, схвалюю твій план. Дій! Із форми озера, характеру кратера ми вже зробили певні висновки. Так воно і буде.

«Що ж це за таємниця?» згоряла від цікавості Асмік.

А хлопці прислухалися до загадкової розмови між справжніми вченими і своїм товаришем, і Армен у їхніх очах, здавалося, ріс, вищав.

— Може, спустимось до озера? — сказав Камо, щоб перебити цю неприємну для нього розмову між Арменом і геологом.

— А найкраще, мабуть, залишити наші речі тут і піднятися на оту вершину. Побачимо, які там місця, — запропонував Армен.

Всі погодились.

«Кавказ підо мною…»

Невимовно красивий краєвид відкривався зі схилів Далі-Дагу, звернутих на північ. Це був зовсім новий, незнайомий дітям до цього часу світ високих, вкритих густими лісами вершин і міжгір’їв.

Незліченні відроги Малого Кавказького хребта спускалися паралельними рядами в долину річки Кури і там обривалися. На самому кордоні Ірану, біля річки Аракс, де закінчується Малий Кавказ, високі гори знову сходилися, стикалися, нагромаджувалися одна на одну, росли, немов намагалися дотягнутись до неба, і знову розходились плутаним лабіринтом хвилястих кряжів. Дрімучий, незайманий ліс вкривав схили і підніжжя гір, залишаючи відкритими тільки їхні вершини. Але й вони не були голі — їх вкривали соковиті гірські луки з яскравосмарагдовою травою і різнобарвними квітами. То тут, то там, в глибині лісових хащ, високо над деревами підносились поодинокі скелі, також зелені. Повзуча поросль прикривала їх, знайшовши притулок між камінням.