Читать «Таємниця гірського озера» онлайн - страница 126

Прозоре, чисте повітря давало можливість бачити звідси майже все Закавказзя.

Пишний зелений світ розстелявся перед дітьми: срібні стрічки річок, родючі долини, незліченні міста і селища в смарагдовій рамці садів і полів. В лісистому міжгір’ї довгою хвилястою струминкою вився димок: це йшов поїзд. Піднімаючись на Вірменське нагір’я, він повинен був пробігти численними пробитими в скелях тунелями. Далеко-далеко попереду, на обрії, схожі на муллів у білосніжних чалмах, стояли гори, вкутані хмарами.

На півночі велетенською стіною підносились хребти Великого Кавказу з його вершинами, що губилися в хмарах. На сході темною рисою — хмарами в блакиті неба — тягнулись до Каспійського моря пасма гір, зарослих лісами. На півдні вишикувались рядком іранські Кара-Дагські кряжі, на південному заході—похмурі турецькі хребти. На заході високо в небо піднеслися величезні вершини Грузії, вічно зелені, вічно молоді, вічно радісні, як і мешканці їхнього підніжжя… Майже поруч з Далі-Дагом диміли вкриті фіолетовою фатою гори Казаху.

Силуетами фантастичних храмів, замків, веж вимальовувались кам’янисті гребені гір на світлому тлі небосхилу.

Всюди, куди не кинеш оком, — погаслі вулкани, кряжі, хребти, лабіринти міжгір’їв і тісним. Наче весь край тут був складений з фантастичних громад і глибоких ущелин.

Внизу, в міжгір’ях, раптово виникли якісь білі клубки, схожі на хмари. Вони росли, більшали, важко піднімались угору… Піднялись, розпливлися, сповнили міжгір’я молочнобілим густим туманом. Лише де-не-де вершки гір височіли з нього островами на морі…

На такій вершині-острові, над білим морем туману, стояли й наші юні герої. Вони мовчали, не знаходячи слів, щоб висловити своє захоплення. Та якими словами можна описати чарівний гірський світ Кавказу, що з такою незвичайною силою приваблював до себе Пушкіна, Лєрмонтова, Горького…

З вершин повіяв вітер і схвилював молочне море туману. Воно піднялось і почало спадати, один за одним з’являлись на поверхні хребти, скелі, зелені горби, які недавно були вкутані туманом.

Дедалі нижче й нижче спускався і рідшав туман. Ось він досяг берегів Кури і, розвіявшись, поплив, відкриваючи поросле пишною зеленню Казахське міжгір’я з річкою Акстафою, що його перетинає.

— А що це за гора? — спитав Армен. показуючи на блискучу на півночі срібну вершину. — Така висока — вище за хмари. По-моєму, це Ельбрус… Зараз перевірю по карті.

— Або Казбек.

— Можливо, й Казбек… — Армен розгорнув невелику карту і намагався визначити розташування гір. — Ні, це Ельбрус. Шосейною дорогою приблизно вісімсот кілометрів звідси. А де ж гора Двал, дідусю? — звернувся він до старого.

— Он вона, та гора, а на ній руді смуги. Бачите, покручені. Це дорога в Степанаван з її поворотами.

Приклавши долоню дашком до лоба, дід уважно розглядав одну із численних гір, які скупчились на північному заході.

— Дорога в Степанаван? Колишній Джелал-огли? Адже цією дорогою сто двадцять років тому проїжджав Пушкін, — замріяно сказав Армен.

— Невже та сама? — спитала Асмік.

У неї загорілися очі.— Я ж читала про це. Чи не на цій дорозі він зустрів гарбу з тілом Грибоєдова?