Читать «Таємниця гірського озера» онлайн - страница 122

Хлопчики слухали мовчки: дід Аса-тур дуже любив природу і зараз був у своїй стихії.

— Так, все живе, — продовжував дід розсудливо. — Навіть Далі-Даг. Хіба він не скаженіє на сто років раз, не рветься, як пес на прив’язі, дихає вогнем і плюється лавою?.. А он ті дерева, листя, трави, квіти, хіба ти не бачиш, як хиріють, в’януть вони, коли немає води, і гинуть?

Старий замовк і взяв у рот свою стареньку люльку. Все своє життя, він провів серед природи і поклонявся їй. Думки діда здавались Камо, звичайно, дивними, але він не дивувався. Дід відзначався тим, що знав чудово природу рідної країни. Природу він знав, як свої п’ять пальців, а за це Камо прощав йому все.

Досить було дідові подивитися ввечері на небо, і він міг безпомилково сказати, буде завтра дощ чи ні. Він знав життя і поведінку диких тварин краще, ніж Грикор — характер телят. Зірки правили йому за годинник, по вітру він міг розгадати, який буде врожай. І чого-чого тільки не знав дід Асатур!

— Дідусю, звідки ж нам добути воду для полів? — раптом запитав Камо. Було видно, що філософські роздуми діда він слухав неуважно, його думки полонила вода.

— Звідки… А коли я скажу звідки, принесеш?

— Принесу.

— Чи ж зможеш ти, наприклад, через Далі-Даг пробити тунель довжиною з десять кілометрів?

— Тунель? Для чого?

— А щоб воду з вершини гори провести в село.

— А хіба на вершині Далі-Дагу є вода?

— Аякже… Звичайно, є… Там є дуже красиве озеро. Але дістатися до нього нелегко, дуже високо. В серпні там ще сніг лежить. Холод там великий. Літом добираються до нього тільки олені та гірські барани.

— Як, і олені, і барани? — стрепенувся Камо.

— А чому ти дивуєшся?

Камо замислився.

— Дідусю, — спитав Армен, — чому ж ти нам не сказав, що там є вода на самій вершині? Ану, ходімо розкажемо про це озеро товаришу Ашоту.

Взявши попід руки діда, хлопчики повели його в село. Геологи ще спали.

Прихід таких ранніх відвідувачів насторожив Ашота Гаспаряна.

— Що сталося? — зірвався він з постелі.

— Воду знайшли, але дуже далеко — на вершині гори, — сказав Камо.

— Ну, дідусю, розкажи нам про цю воду з усіма подробицями, — попросив геолог.

— А що мені казати, синку? — ласкаво глянув дід на Ашота. — Далеко воно, те озеро, майже на вершині Далі-Дагу. В хмарах загубилось, холодно там. А які там квіти! Краси невимовної… Коли мій покійний кум Мукел був пастухом, погнав він якось овець на вершину Далі-Дагу, до цього озера. «Нехай, — каже, — цієї безсмертної травички покуштують, живої води поп’ють — довше житимуть». Воду в цьому озері діди наші «живою водою» називали. Казали, ніби життя прибуде, якщо нап’єшся… Ну, пригнав він овець, а вони, неспокійні, розбрелися по всьому лузі — ніяк не збере… Розсердився на них кум Мукел. Узяв свою дубову палицю та як кине на них. А палиця в нього важка була, кизилова, з залізним кінцем. Попала вона не в овець, а в озеро і потонула. Шкода стало кумові Мукелу своєї палиці, та що вдієш… А через кілька днів приносить раптом її сусід Акоп. «Акоп, — каже кум Мукел, — де ти її знайшов?» І що ж, ви думаєте, відповів Акоп? «На озері Гіллі,— каже, — знайшов». — «Як же це так?» — «Та так: впіймав у озері».