Читать «Таємниця гірського озера» онлайн - страница 121

— Знаю, але не гарячись. Треба подумати. А поки що ходімо додому, пізно.

— Я звідси нікуди не піду. Тут таї; гарно, така прохолода. Чуєш, як тихо хлюпає озеро?

— Що ж, ти тут ночуватимеш?

— Тут таке свіже, чисте повітря! Треба бути дурнем, щоб піти звідси і спати в душній кімнаті. Я вже сказав матері, що не повернуся сьогодні.

І Камо почав обламувати верхівки очеретів, стелячи собі «м’яку постіль».

— Мабуть, я теж залишусь. Дивитимусь на зірку і слухатиму, як шумить очерет, — спокусився Армен.

Хлопчики лягли і знову заглибились у свої книги.

Незабаром сонце закотилося за обрій. Озеро потемніло і, схвильоване вечірнім вітерцем, захлюпало в береги. З глибини очеретів знову почувся страшний голос вішапа. В сутінках він здавався ще таємничішим і страшнішим.

— Ти кажеш: «Не гарячись». А як не гарячитися, коли ми навіть в тому, що там реве, не можемо розібратися! — з досадою сказав Камо, закриваючи книгу.

Армен не відповів, він дивився на вершини гір, освітлені вечірньою загравою, і про щось думав.

Налетів вітерець, сплутав волосся хлопчиків, зашумів в очеретах, покрив брижами дзеркальну поверхню озера. З м’яким шурхотом набігли на берег дрібні хвилі, тихо зашарудів зрушений ними пісок. Одна за одною прилітали з полів качині зграї, з плескотом сідали на воду в своїх заводях, і, тихо посвистуючи, засинали.

Місяць виплив на небо і загойдався в темному дзеркалі озера. Від води піднялась прохолода і освіжила стомлену спекою землю.

Все в природі окутав глибокий сон. Не спали тільки жаби — дедалі сильнішав їхній концерт в очеретах, та видри шмигали по прибережному піску, залишаючи на ньому сліди своїх широких, мокрих лап.

Хлопчики розмовляли до пізньої ночі, ділились надіями і мріями, що хвилювали їхні юні серця. Нарешті сон здолав і їх…

Ще не світало, коли Армен розплющив очі, розбуджений страшним криком якогось болотяного птаха. Озеро ще мирно дрімало, але вершини гір уже освітилися — ранок підступав до них, повільно спускаючись вниз. Непорушно стояли навколо сплячої красуні — озера, мовчазні велетні-гори, наче чекаючи її пробудження. Прокинувся і Камо, рвучко звівся на ноги і, зробивши кілька різких рухів руками, глибоко вдихнув свіже вранішнє повітря.

— Ну, пішли? — усміхнувся він до Армена.

Хлопчики йшли до села дорогою, прокладеною серед колгоспних полів, що перерізала вологу смужку землі і тяглася до озера Гіллі. Тут раніше були болота. Колгосп осушив їх і посіяв тут пшеницю. Цю землю посуха зачепила мало. Від напоєних ранішньою свіжістю посівів ішов такий чудовий запах, такими ніжними, ласкавими голосами перекликались перепілки, що Арменові все навколо здавалося якимсь солодким сном.

Грізний оклик зупинив хлопчиків біля села:

— Гей, хто там? Стій!

Ледве помітна в ранковому тумані людина націлилася в них з рушниці.

— Це ми, дідусю, свої…

— Звідки ви, синки, так рано?

— Спали на березі озера.

— Ех, а хороше на березі поспати! — не без заздрощів сказав старий. — Замолоду я часто спав там. — Він набив люльку і повагом продовжував — Лежу, дивлюсь на небо, на зірки, до голосу землі прислухаюся. Ось і озеро дихає. Коли йому радісно, воно сміється, як молода дівчина, а в дощ і в бурю злиться, бурхає, бризкає піною… А вітер, а скелі, а очерет?.. Ти не чув, Камо, як стогнуть і плачуть очерети, коли в осінню негоду їх тріпає вітер? Наче пташенята-сироти…