Читать «Таємниця гірського озера» онлайн - страница 118

Того ж дня Баграт написав до Алаверди начальнику міліції, що людина, яку вони поховали, — злодій. Він обікрав Сето Мартиросяна, члена колгоспу села Лчаван, який повернувся додому здоровим і неушкодженим.

А незабаром голова колгоспу нагороджував наших юних натуралістів цінними подарунками.

З мовчазним задоволенням спостерігав цю сцену Сето, і в його чорних очах сяяла радість. Товариші його нарешті остаточно переконались, що він повернувся до колективу.

Цим і скінчилась історія з Сето.

Я зупинився так детально на ній тому, що вона відіграла вирішальну роль в його житті.

Втративши гроші, хлопець глибоко переживав той гнітючий стан, в який впадає людина, коли вона втрачає довір’я товаришів, колективу.

І Сето дав собі слово жити завжди так, щоб не втратити це довір’я.

Таємниця Сето

Одного разу, зайшовши до Сето додому, Армен зрозумів, що відвертає його від шкільних занять, чому його називають «ледарем».

Скрізь у його кімнаті — па столах, на стільцях, полицях, на шафах — було каміння. Камінці купами лежали на підлозі, біля стін, у кутках. Камінці великі й малі, різного кольору, різної форми.

Армен прийшов до Сето в ту хвилину, коли Сома обрушила на «блудного сина» черговий потік своїх прокльонів:

— Щоб ти лопнув!.. Для чого ці камінці? Що вони хлібом тобі стануть?… — І, звертаючись до Армена, кричала далі: — Люди в поле виходять, працюють, трудодні заробляють, а цей тільки й думає, що про камінці… ні черевиків, ні одежі не настачиш… Тільки по горах і лазить. А що він звідти приносить? Ось вони, ці камінці… Та хай вони пропадуть! Всю хату завалив, пройти нема де… — І Сона з досади почала викидати камінці у вікно.

Сето обняв матір, посадив на тахту і сказав спокійно, але рішуче:

— Ну, чого ти? Адже ж я тепер працюю. Чого ти гніваєшся?

— Працюєш, правда, — подобрішала Сона, — але голова твоя, як і перше, в горах… І ноги не вивихнеш, може б тоді по скелях не лазив!.. Щастя моє таке… І молодшого брата з пуття звів… Чи подумав хоч раз, що тисячі потреб у нас всяких?

І довго ще скаржилась Сона на свою «гірку долю». Нарешті вона втерла сльози кінцем фартуха і вийшла.

Цей вид — купи каміння, розкиданого на підлозі, скарги і лайки тітки Сопи — іншим разом справили б тяжке враження на Армена. Але зараз він подумав радо: «А ми вважали Сето ледарем!.. Ось чим він захоплюється!»

Тепер Армен збагнув усе. До цього часу ніхто не розумів Сето, ніхто не знав про його прагнення, а тому і не міг йому допомогти, не міг спрямувати його по вірному шляху. Всі попередні витівки постали перед Арменом у новому світлі.

Армен узяв один з камінців, важкий і грубий. Світлячками поблискували в ньому якісь яскраві зернятка.

— Чи це не золото? — спитав він.

— Ні, це мідна руда… Я знайшов її під Чорними скелями.

— А цей чорний блискучий камінець?

— Чорний аспід. З нього в майбутньому вироблятимуть пляшки для нарзану… А нарзанні джерела якраз поряд з місцем, де я знайшов цей камінець.

— Ну, а цей іржавий, рихлий камінець, що злипся, наче грудка землі?

— Ні, — усміхнувся Сето, — яка ж це земля? Це залізо.