Читать «Людина без серця» онлайн - страница 33

— Тоді прошу, на першому поверсі,— озвався той і шанобливим жестом показав на довгий коридор, що тягнувся ліворуч від вестибюля.

Петер, недовго роздумуючи, вскочив до першої ж кімнати. З-за високого бар’єра на нього глянув крізь великі рогові окуляри поліцейський чиновник, старенький чоловічок із зморшкуватим мишачим обличчям і круглими, як у сови, очима.

— Моє прізвище Стар, — швидко заговорив Петер. — Сьогодні вранці… десь так… об одинадцятій годині зникла моя дружина. Де я тільки не дзвонив, кого я тільки не питав… Ніхто… ніхто нічого не знає. Я бігав до сусідів, до її батьків, звертався в клініку Берна, вона буває там, але…

— Клініку Берна? — підозріло перепитав чоловік в окулярах. Потім раптом похопився і, надавши своєму обличчю улесливо-співчутливого виразу, промовив — Ох, прошу, я вас слухаю. Вона їздила до Берна, і що ж їй сказав Бери?

Протягом цього дня весь штат поліцейського управління, від найвищих чинів таємної поліції і до останнього детектива-криміналіста, жив лихоманковими чутками про втечу лікаря Берна. Звичайно, Петер не здогадувався, що значила ота коротка фраза, яку йому кинув сьогодні по телефону черговий асистент клініки: «Берн виїхав у терміновій справі». Але для старенького чиновника в рогових окулярах поява схвильованого і збудженого Петера Стара, особливо ж після того, як він назвав ім’я Берна, здалася підозрілою.

— Мені дещо відомо про вашу дружину, — бовкнув він навмання, аби тільки виграти час. «Цю людину треба затримати, — майнуло в голові поліцейського. — Непогано, якщо він причетний до справи Берна. Здається, вперше в житті мені посміхнулося щастя». А до Петера ввічливо промовив — Зачекайте хвилинку, я вийду до сусідньої кімнати і дещо з’ясую.

Петер, з виразом щирої подяки на змарнілому, посірілому обличчі, сів неподалік від бар’єрчика на стілець.

Минуло кілька хвилин. Чиновник в окулярах не з’являвся. Стар почав нервово ходити по кімнаті. Важкі роздуми заповнили його голову. Він відчув, як в ньому піднімається нестримна хвиля гніву. «Він забув про мене? Чи, може, це пастка?»

Раптом широко розчахнулися двері і до кімнати ввійшли з коридору поліцай-президент, бос Шаукель і двоє нижніх чинів таємної поліції.

Він одразу ж зірвався з стільця і кинувся їм назустріч.

— Це неподобство! — вигукнув він роздратовано. — Я двадцять хвилин чекаю вашого службовця. У мене зникла дружина… я прошу допомогти мені…

— Хто ви такий? — запитав поліцай президент, ставши навпроти нього і міряючи його пильним поглядом.

— Моє прізвище ГІетер Стар. — Я — інженер атомної лабораторії в Штаузее…

— Де мешкаєте?

— Вулиця Рошаль, 10, квартира 49.

Від його слів присутні здригнулися

Петер помітив, як двоє поліцаїв, задкуючи, відійшли до дверей і стали навпроти виходу. «Що таке? — подумав Стар. Невже вони здогадалися, що я винуватець ранкової катастрофи? Ні, це неможливо».

— Нам доведеться загримати вас на деякий час, — промовив суворим тоном поліцай-президент. — Прошу вас, ходімте за нами.

Він відступив убік і, пропустивши поперед себе Петера, перший пішов за ним. Праворуч і ліворуч крокували охоронці. Бос залишив кімнату останнім.