Читать «Людина без серця» онлайн - страница 31

— Що ж тепер робити? — Евеліна судорожно вчепилась побілілими пальцями в м’які бильця крісла.

— Треба тікати! — суворо одказав Берн. — Про дії Стара, мабуть, уже знає поліція… Його використають політичні і фінансові кола… Це страшніше, ніж залізне серце, яке вони хотіли вставляти своїм солдатам! Але, слава богу, секрет атомної батареї ще нікому не відомий! Стару залишилося жити місяць!..

— Ти хочеш… щоб він вмер? — з жахом запитала Евеліна. Її била нервова лихоманка.

Берн стиснув руку жінки.

— Послухай, Еве! — сказав він. — Справа дуже серйозна! Ми повинні вир шити — смерть одного чоловіка чи смерть мільйонів! Ти ж сама говорила, що він замислив.

— Так! Але, Йоган… я думала, ти зможеш що-небудь вдіяти… Я ж люблю його, Йоган!..

— Гаразд! — Хірург різко зупинився на місці.— Я спробую протягом місяця сконструювати батарею, яка знищить його активізацію! Але для цього нам треба виграти час! Ти розумієш, що тут залишатися ми не можемо! Це єдиний вихід! Ми поїдемо на мою віллу в горах! Про неї ніхто не знає!.. Полетимо туди літаком, негайно!..

— Гаразд! Я згодна! — ще вагаючись, сказала Евеліна.

Берн підійшов до телефону, набрав номер.

— Алло! Контора повітряних сполучень?.. Вільні місця на Шлісельдорф є?.. Через двадцять хвилин? Дуже добре! Два квитки!

Берн обернувся. На порозі стояв асистент.

— Що вам треба? — різко запитав Берн.

— Доктор! Вас просять на консіліум у клініку професора Шлісса…

— Я не можу! Я виїжджаю!..

— Сьогодні?..

— Негайно!.. Операції довіряю проводити вам і… Я повернусь не скори, можливо, через місяць!

— Не секрет, куди доктор їде?..

Евеліна застережливо подивилася на Берна.

— Вибачте, я не маю часу, — сухо відрізав Берн.

Асистент поклонився і вийшов.

— Мені не подобається його поведінка, — похитала головою Евеліна. — Чому він без дозволу зайшов? Він, очевидно, чув твою розмову по телефону.

— Гаразд, потім, — Берн квапливо став одягати сірий плащ. — У нас залишились лічені хвилини! Ти готова?

— Так!

— Пішли.

Берн повернув ручку на панелі. В стіні відкрилися потайні двері. В ніші темнів вузький коридор.

— Іди перша!

Вони спустилися тісними, крутими сходами на задній двір клініки. Берн відкрив гараж, підійшов до коричневого лімузина.

— Сідай

Через хвилину машина Берна мчала до аеродрому. Евеліна тривожно поглядала на хронометр.

— Залишилося вісім хвилин!

— Встигнемо!

Завищали гальма, авто зупинилося біля аеровокзалу. До них підійшов чиновник у форменному картузі.

— Пан Берн?

— Так!

— Ось ваші квитки… Поспішайте до літака.

— Дякую! Машину поставте в гараж!

Берн допоміг Евеліні вийти з машини. Вона сперлася на його руку.

— Де наш літак?.. — запитала вона, озираючись на всі боки.

— Пішли! Онде він.

Справді, на краю велетенського бетонованого аеродрому стояли сотні різних машин — гелікоптерів, швидкісних стратопланів, маленьких спортивних літаків. Берн підвів Евеліну до велетенського пасажирського вертольота. За кілька хвилин він мав піднятись у повітря. Його широко розкидані врізнобіч лопасті, не мов павучі лапи, поволі оберталися в повітрі.