Читать «Скеля Дельфін» онлайн - страница 7

— Був полтиник? — грізно питає ЇЇ мадам Кивенко, і перекупка відразу ж починає злякано й дрібно хреститися.

— Як бог свят, був! Щоб мені до вечора не дожити, щоб мене грім побив, — починає клястися вона.

— Давай, — знову простягає до Васі свою могутню долоню мадам Кивенко.

Перекупка вже сховалася за дверима; Вася стоїть перед розлютованою мадам Кивенко, маленький і беззахисний.

Глоба дивиться то на нього, то на Варвару Павлівну, і на його губах грає єхидна усмішка.

Вася оглядається, наче прохаючи порятунку, але від Глоби годі чекати допомоги. Тоді Вася набирає повні груди повітря, ковтає його ротом так, ніби боїться, що через кілька хвилин йому не буде чим дихати, стискує кулачки, підводить на мадам Кивенко очі, намагаючись не випустити жодної сльозинки, і вперше в житті не слухається своєї тітки.

— Не дам! — твердо каже він, роблячи зусилля, щоб мадам Кивенко не почула, як від жаху і здивування перед власною сміливістю дрібно тремтять і цокотять його зуби.

— Не дам! Я за ним на саме дно моря пірнав. Я за нього вам завтра карбованця принесу, а його не віддам.

Мадам Кивенко на секунду остовпіла. Кров відливає їй від обличчя, але зараз же щоки знову буряковіють, і вона вибухає цілим фонтаном чорної люті.

— Отака вдячність, — кричить вона, упираючись руками в боки. — Отака вдячність! Ти про нього піклуйся, ти годуй його, ти вболівай за ним, а він, грубіян отакий, буде тобі різні капості чинити! Та як ти можеш сказати «не дам», коли я тобі наказую? Та як ти подумати про це можеш!

Глоба бачить, що Вася вагається. Він згадує, що Вася — це той самий хлопчик, який діставав монети з морського дна Ще хвилина — і зляканий Вася віддасть полтиника Глоба вирішує сам втрутитися в цю справу.

— Варваро Павлівно, — говорить він. Розлютована мадам Кивенко в ту ж мить забуває про свою лють і намагається приємно всміхнутися. — Варваро Павлівно, я думаю, що на відзнаку нашої зустрічі можна зробити маленьке свято для нього, — він показує пальцем на Васю. — Хай всі будуть радісними в день, коли ми так приємно зустрілися.

Мадам Кивенко вже забула про свої погрози. Вона навіть може ласкаво всміхнутися до Васі, хоч Вася добре знає ціну цієї усмішки,

— Ну, йди на кухню, ти, грубіян, змилостивившись, каже вона, — та подякуй Петру Андрійовичу. Якби не він, плакав би твій полтиник.

Петро Андрійович наливає собі в склянку вина й горілки, одним духом виливає й каже:

— Нічого дякувати. Послуга за послугу.

Вася виходить на кухню, нічого не зрозумівши з останніх слів Глоби. Полтиник лежить у нього в кишені; він витягає його, щоб те раз подивитися і згадати сутінки морського дна, вусатих нелякливих риб і сонце, блискуче сонце, сонце і вітер над морем.

Але Марія, перекупка й куховарка, вже давно чекає Васю. Гори немитого посуду, ненаколені дрова, невинесені помиї і сміття, ще багато всякої кухонної роботи залишено для нього. Далеко за північ, коли мадам Кивенко вже давно міцно хропе у своєму ліжку, а куховарка засинає в своєму кутку, світиться віконце е маленькій кухні.