Читать «Чорний обеліск» онлайн - страница 216
Еріх Марія Ремарк
— Один гульден тепер дорівнює приблизно двом маркам.
— Просто не віриться! А раніше коштував більйон! Ну, тоді вже не так і страшно, що ми його втратили. Може, візьмете якусь дрібничку на спомин про Залізну Кобилу?
На мить я згадую кришталеву півкулю з картинкою — але ж ні, не слід нічого брати на спомин. Я мовчки хитаю головою.
— Тоді вип'ємо по чашці доброї кави і виберемо пам’ятник.
Я розраховував на маленький надгробок, однак виявляється, що Залізна Кобила, дякуючи голландському купцеві, заощадила чимало валюти. Вона не міняла гульденів, а складала їх до шкатулки. їх там уже зібралася солідна сума. Купець кілька років був її вірним клієнтом.
— У Мальвіни немає рідні,— пояснює мадам.
— Тоді, звичайно, ми можемо вибрати першорядний пам'ятник, — кажу я. — Із мармуру або граніту:
— Мармур не для Залізної Кобили, — зауважує Фріцці.— Він більше личить дітям, правда?
— Зовсім ні! Під мармуровими колонами ми ховали навіть генералів.
— Граніт! — каже хазяйка. — Граніт кращий. Він більше личить її залізній вдачі.
Ми сидимо у залі. На столі парує кава, лежить домашній пиріг з вершковим кремом і стоїть пляшка кюрасо. Я почуваю себе так, ніби мене перенесли в дитинство. Дами зазирають через моє плече в каталог, як колись зазирали в підручники.
— Ось найкраще, що ми маємо, — кажу я. — Чорний шведський граніт, хрест з двома цоколями. Таких залишилось два чи три в цілому місті.
Дами розглядають малюнок. Це одна з моїх останніх робіт. Для напису я взяв майора Волькенштейна, котрий начебто загинув на чолі свого війська 1915 року, — якби так сталось, то це було б великим щастям, принаймні для столяра, вбитого у Вюстрінгені.
— Хіба Залізна Кобила була католичкою? — спитав Фріцці.
— Хрест ставлять не тільки католикам, — відповідаю я.
Хазяйка чухає голову.
— Не знаю, чи їй би сподобався хрест. А чогось іншого немає? Якоїсь природної брили?
На мить мені перехоплює подих.
— Коли вам подобається такий стиль, то я маю для вас щось особливе. Класичну річ! Обеліск!
Це постріл навмання, я знаю. Однак швидко, хоч пальці в мене починають тремтіти від збудження, знаходжу малюнок нашого ветерана і кладу на стіл.
Дами мовчки вивчають малюнок. Я затамовую подих. Часом буває ловецьке щастя, коли навіть дитячій руці пощастить зробити те, від чого вже давно відмовились фахівці. Раптом Фріцці починає сміятися.
— Ай справді, це було б непогано для Залізної Кобили, — каже вона.
Хазяйка теж посміхається.
— Скільки коштує ця штука?
Я не пам'ятаю, відколи працюю у фірмі, щоб на обеліск визначали ціну, бо ж усі знали, що його ніхто не купить. Я швидко підраховую.
— Офіційно — тисячу марок, — кажу я. — Для вас, як друзів, — шістсот, а для Залізної Кобили, як однієї з моїх виховательок, — триста. Я можу дозволити собі назвати таку сміховинну ціну, бо все одно працюю сьогодні тут останній день. Але, звичайно, за готівку! А напис — безкоштовно.
— Чому б нам його й не купити? — каже Фріцці.
Хазяйка киває головою:
— Ну що ж, купімо.
— Отже, домовились? — питаю я, не вірячи своїм вухам.
— Домовились, — каже хазяйка. — Скільки це буде на гульдени?