Читать «Чорний обеліск» онлайн - страница 214
Еріх Марія Ремарк
Едуард блискавично підраховує в думці, беручи до уваги також Валентіна і вірші про нього, які лежать у мене в кишені.
— Даю три, — каже він.
Віллі сидить у маленькій кімнатці, на яку він поміняв свою елегантну квартиру. Це величезний стрибок у бідність, але Віллі мужньо витримав його. Він урятував свої костюми, дещо з коштовностей і ще довго буде елегантним кавалером. Червону машину довелося продати. Віллі занадто відчайдушно грав на зниження. Стіни своєї кімнати він обклеїв асигнаціями і знеціненими акціями часів інфляції.
— Це дешевше, ніж купувати шпалери, — пояснює він. — І цікавіше.
— А взагалі як у тебе справи?
— Мені дадуть, мабуть, невеличку посаду у Верденбрюкському банку, — Віллі посміхається. — Рене в Магдебурзі. Пише, що має великий успіх у «Зеленому какаду».
— Добре, що вона хоч пише.
Віллі поблажливо махає рукою.
— Нічого, Людвігу. Що з воза впало, те пропало. До того ж, останніми місяцями я ніяк не міг змусити Рене крикнути вночі по-генеральському. А без цього задоволення було вдвічі менше. Вона вперше знову зробила це аж під час тієї знаменної бійки в нужнику. Прощай, мій хлопче! А ось подарунок на прощання. — Він одчиняє чемодан з акціями і паперовими грішми. — Бери, що хочеш! Мільйони, мільярди… це був сон, правда ж?
— Так, — кажу я.
Віллі виходить за мною аж на вулицю.
— Я врятував кілька сотень марок, — шепоче він. — Батьківщина ще не загинула! На черзі французький банк. Буду грати на зниження. Чи не хочеш увійти в пайку?
— Ні, Віллі. Я граю тільки на підвищення.
— Підвищення! — каже він так, ніби сказав «Попока-тепетль».
Я сиджу сам у конторі. Це мій останній день у Верден-брюці. Вночі я їду. Я гортаю один з каталогів і думаю, чи не написати на прощання ім’я Вацека на якомусь із намальованих мною надгробків. Дзвонить телефон.
— Це той, кого звуть Людвігом? — питає хтось грубим голосом. — Той, що збирав жаб і веретільниць?
— Може, й так, — відповідаю я. — Залежно від того, навіщо я потрібен. Хто це говорить?
— Фріцці.
— Фріцці? Авжеж, це я. Що трапилося? Отто Бамбус…
— Померла Залізна Кобила.
— Що?
— Так. Учора ввечері. Параліч серця. Під час роботи.
— Чудова смерть, — кажу я. — Але передчасна.
Фріцці закашлюється. Потім каже:
— Ви нібито торгуєте надгробками, правда? Ви якось говорили про це.
— У нас найкращі надгробки в цілому місті,— відповідаю я. — А в чім річ?
— Як це в чім річ? Боже мій, Людвігу, який ти недогадливий! Мадам, звичайно, хоче замовити надгробок тільки комусь із наших клієнтів. А ти ж теж на Залізній Кобилі…
— Я ні,— перебиваю я її.— Але цілком можливо, що мій друг Георг…
— Все одно. Треба тільки, щоб замовлення одержав наш клієнт. їдь до нас. І швидко! Тут уже був один комівояжер од ваших конкурентів. Він плакав ревними сльозами і запевняв, що теж на Залізній Кобилі…
Плаксивий Оскар! Безсумнівно, це він!
— Я зараз же біжу до вас! — кажу я. — Той рева бреше!