Читать «Чорний обеліск» онлайн - страница 217
Еріх Марія Ремарк
Вона відраховує асигнації. З годинника на стіні вискакує зозуля й починає кувати. Шоста година. Я ховаю гроші до кишені.
— Вип’ємо по чарці на помин Мальвіни, — пропонує хазяйка. — Завтра вранці її поховають. На вечір нам уже буде потрібне приміщення.
— Шкода, що я не можу залишитися на похорон, — кажу я.
Ми випиваємо по чарці коньяку, доливши до нього м’ятної горілки. Хазяйка витирає очі.
— Мені так жалко її,— каже вона.
Нам усім жалко її. Я встаю і прощаюсь.
— Пам'ятник встановить Георг Кроль, — кажу я.
Дами кивають. Я ще ніде не бачив стільки щирості й довір'я, як тут. Вони махають мені з вікон на прощання руками, хазяйчині доги гавкають. Я швидко крокую до міста.
— Що? — каже Георг. — Не може бути!
Я мовчки витягаю з кишені голландські гульдени і розкладаю їх на столі.
— Що ж ти продав за них? — питає він.
— Зачекай хвилинку.
Я саме почув дзвінок велосипеда під вікном, а одразу ж після цього — самовдоволене покашлювання. Я згрібаю асигнації і засовую їх назад до кишені. У дверях з'являється Генріх Кроль. Холоші штанів у нього заляпані грязюкою.
— Ну? — питаю я. — Що продали?
Генріх люто вирячує на мене очі.
— Спробуйте самі щось продати! За такого банкрутства! Всі тепер без грошей! А хто й має кілька марок, то тримається за них зубами.
— А я от продав.
— Он як? Що?
Я стаю так, щоб бачити обох братів, і кажу:
— Обеліск!
— Дурниці! — сердито кидає Генріх. — Прибережіть свої жарти для Берліна!
— Хоч я вже й не зв'язаний з вашою фірмою, — кажу, — бо сьогодні о дванадцятій годині моя служба скінчилася, однак мені хотілося показати, як легко продавати надгробки. Це просто розвага, а не робота.
Генріх червоніє від люті, але стримується.
— Слава богу, нам уже недовго доведеться слухати цю нісенітницю! Щасливої дороги! В Берліні вас навчать ввічливості.
— Він справді продав обеліск, Генріху, — каже Георг.
Генріх недовірливо дивиться на брата.
— А докази де? — шипить він.
— Ось! — кажу я, висипаючи на стіл гульдени. — Навіть за валюту.
Генріх спантеличено підходить до столу, хапає одну з асигнацій і крутить її на всі боки, перевіряючи, чи вона, бува, не фальшива.
— Просто удача, — бурмоче він, — сліпа удача!
— Ця удача нам зараз дуже до речі, Генріху, — каже Георг. — Без цих грошей ми не змогли б оплатити вексель, на який завтра кінчається строк. Я б на твоєму місці щиро подякував Людвігові. Це наші перші справжні гроші. І вони нам конче потрібні.
— Дякувати? І не подумаю!
Генріх виходить, грюкнувши дверима, — справжній німець, котрий ніколи нікому не дякує.
— Нам дійсно треба завтра оплачувати вексель? — питаю я.
— Дійсно, — каже Георг. — А тепер розрахуємось. Скільки в тебе грошей?
— Вистачить з мене. Я одержав з Берліна на квиток у третьому класі, а поїду в четвертому і заощаджу таким чином дванадцять марок. Крім того, я продав своє піаніно — не тягти ж його з собою. Мені дали за цю стару скриню сто марок. Отже, я маю сто дванадцять марок. На них я зможу прожити до першої платні.
Георг бере тридцять голландських гульденів і простягав їх мені.