Читать «Чорний обеліск» онлайн - страница 213

— Нізащо! — запевняю я його й помічаю, що до мене підкрадається Отто Бамбус.

За годину в кишені лежать уже «Голоси тиші» Бамбуса із підлесливою присвятою і надруковані на машинці його екзотичні сонети «Тигриця», які я маю опублікувати в Берліні. Зомерфельд дав мені копію «Книги смерті», написаної білими віршами, інші члени клубу теж дали із десяток своїх творів, а Едуард — рукопис пеана на смерть друга, сто шістдесят вісім рядків, присвячених Валентінові — фронтовому товаришеві й людині. Едуард пише швидко.

І раптом усе це стає страшенно далеким. Таким далеким, як інфляція, що скінчилась два тижні тому, чи як дитинство, що його день у день душив військовий мундир. Таким далеким, як Ізабела.

Я вдивляюсь у їхні обличчя. Чи це ще обличчя здивованих дітей, що бачать перед собою хаос або чудо, чи вже обличчя ділових членів клубу? Чи в них ще є щось від захопленого і зляканого обличчя Ізабели, чи вони просто імітатори, балакучі хвастуни з посереднім талантом, який у юності є в кожної людини. Вони пишномовно й ревниво оспівують його останнє жевріння, замість того, щоб мовчки дивитися і врятувати з нього хоч би іскру для подальшого життя.

— Друзі, я виходжу з вашого клубу, — кажу я.

Всі обличчя повертаються до мене.

— Про це не може бути й мови! Ти залишишся нашим членом-кореспондентом у Берліні,— заявляє Гунгерман.

— Ні. Я виходжу зовсім, — кажу я.

Якусь мить поети мовчки дивляться на мене. Чи я помиляюсь, чи в їхніх очах справді світиться щось схоже на страх, аби їх не викрили?

— Ти це кажеш серйозно? — питає Гунгерман.

— Цілком.

— Гаразд. Ми приймаємо твою заяву і обираємо тебе почесним членом клубу.

Гунгерман озирається довкола. Його нагороджують бурхливими оплесками. Напруження минуло.

— Прийнято одноголосно, — заявляє співець Казанови.

— Дякую, — кажу я. — Це незабутня мить. Але я не можу прийняти такої шани. Це все одно, що обернутись на власну статую. Не хочу я входити в життя почесним членом навіть чогось такого, як наш притулок на Банштрассе.

— Не дуже гарне порівняння, — зауважує Зомерфельд, поет смерті.

— Та бог з ним, — заступається за мене Гунгерман. — А як же ти хочеш увійти в життя?

Я сміюсь.

— Як маленька іскорка життя, що намагається не згаснути.

— Боже мій! — каже Бамбус. — Здається, щось подібне є в Евріпіда!

— Можливо, Отто. Значить, думка чогось варта. Однак я не маю наміру писати про це, а хочу спробувати здійснити її.

— Такого в Евріпіда немає,— заявляє академік Гунгерман, поблажливо поглядаючи на сільського вчителя Бамбуса. Потім знову обертається до мене. — Отже, ти хочеш…

— Учора ввечері я розіклав багаття, — перебиваю я його. — Воно горіло добре. Ви ж знаете давнє похідне правило: бери якнайменше вантажу.

Поети дружньо кивають головами. Однак я раптом починаю розуміти, що вони його вже забули.

— Едуарде, — кажу я, — у мене є ще дванадцять талонів. Дефляція випередила їх, однак гадаю, що маю законне право, навіть якщо б мені довелося захищати його перед судом, вимагати за них їжу. Чи не даси ти мені за них дві пляшки йоганісберзького? Ми б зараз випили їх.