Читать «Чорний обеліск» онлайн - страница 211
Еріх Марія Ремарк
— Моє вам шанування! — вклоняюсь я їй і підходжу до Вацека. — Тепер я знаю, хто бив мене головою в живіт! Це така подяка за мою пораду, як краще влаштувати своє життя?
Вацек вирячує на мене очі:
— Це ви? Боже, а я вас не впізнав!
— Він ніколи нікого не впізнає,— глузливо зауважує Ліза.
Вацек має жалюгідний вигляд. Я помічаю, що він справді послухався моєї поради: коротко підстриг свою гриву — щоправда, через це Різенфельдові удари ще краще приставали до нього — і навіть одяг білу сорочку, однак домігся цим тільки того, що кров на ній проступає ще виразніше, ніж на темній. Невдаха!
— Ану додому, п’янице! Додому, розбійнику! — каже Ліза і рушає йти. Вацек слухняно плентає за нею. Самотня пара перетинає Новий ринок. Ми залишаємось на місці. Георг допомагає Лоцові приладнати протез.
— Ходімо, — каже Ледергозе. — В нас у кафе можна ще випити. Своєю компанією!
Ми ще трохи сидимо з Бодо і членами його союзу, потім рушаємо додому. Надворі починає світати. Повз нас пробігає хлопчик з газетами. Різенфельд підкликає його й купує газету. На першій сторінці великими літерами надруковано: «Кінець інфляції! Більйон дорівнює одній марці!».
— Ну? — каже Різенфельд.
Я киваю.
— Хлопці, цілком можливо, що я справді збанкрутував, — заявляє Віллі.— Я ж грав на зниження курсу. — Він занепокоєно зиркає на свій сірий костюм, потім на Рене. — Та бог з ним. Як дісталось, так і спливло. Яке значення мають гроші, правда?
— Дуже велике, — холодно відповідає Рене. — Особливо, коли їх немає.
Ми з Георгом завертаємо на Марієнштрассе.
— Дивно, що Вацекові перепало від мене й Різенфельда, а не від тебе, — кажу я. — Було б природніше, коли б бився з ним ти.
— Може, й природніше, але не справедливіше.
— Не справедливіше? — перепитую я.
— Еге ж. У певному розумінні. Я зараз надто стомлений, щоб пояснювати тобі це. Чоловікам, які вже полисіли, не слід більше битися. Вони повинні філософствувати.
— Тоді на тебе чекає дуже самотнє життя. Скидається на те, що настає час самих бійок.
— Не думаю. Просто скінчився якийсь огидний карнавал. Хіба це не схоже на похмілля після Вальпургієвої ночі? Лопнула величезна мильна булька.
— А далі? — питаю я.
— Далі? Хтось надме ще одну бульку, більшу за цю.
— Може, що й так…
Ми зупиняємось у садку. Поміж хрестами тече білий, як молоко, ранковий туман. На подвір'ї з’являється наймолодша Кнопфова дочка. Вона не виспалась, бо чекала на нас.
— Батько каже, що згоден відпродати вам надгробок за двадцять більйонів.
— Скажіть йому, що ми даємо вісім марок. І то лиш до обіду. Гроші будуть дуже дорогі.
— Що? — питає Кнопф, висовуючись із вікна своєї спальні. Він підслухував нас.
— Вісім марок, пане Кнопф. А після обіду тільки шість. Гроші дорожчають, замість того, щоб знецінюватись. Хто б міг подумати, правда?
— Тоді я краще залишу собі надгробок на віки вічні, трикляті мародери! — хрипить Кнопф і грюкає вікном.
XXV
Верденбрюкський клуб поетів дає в світлиці древніх германців «Валгали» прощальний вечір на мою честь. Поети почувають себе неспокійно і вдають, що зворушені. Перший підходить до мене Гунгерман.