Читать «Ментальність орди» онлайн - страница 148
Євген Гуцало
І цією ж мовою постійної агресії — хіба не справедливий заклик болісного сумління: «Эх, не пора ль разлучиться, раскаяться...»
Вірш датовано 19 липня 1910 р.
Минуло мало не ціле століття. Хтось учора чи сьогодні в Росії захотів розлучитися з такою Росією, хтось покаявся?
І як оце у О. Блока «Эх, не пора ль разлучиться, раскаяться» перегукується зі сказаним академіком Д. Лихачовим, що треба «уйти от самих себя», але ж — «нельзя уйти от самих себя...»
Отож звідси й «лицо онемелое», яке весь час дивиться «за море Черное, за море Белое», бо так його вже, здається скрутило на віки вічні, отож звідси й «долгое, красное зарево каждую ночь над становьем твоим». Послідовно й одноманітно, казка про білого бичка, але ж — і висока поезія, дідько б її взяв... ні, хай не бере, бо ж висока поезія!.. Як то сказано московською критикесою Н. Кримовою — «богатый стол».
Є в академіка Д. Лихачова праця «Заметки о русском», повністю цю працю присвячено мові народу, й тут уже в першому абзаці заявлено, що ми, мовляв, не знаємо про себе найпростіших речей і не думаємо про ці прості речі. Здавалося б, «полуразбойничья стихия русского народа», мова ГУЛАГу і психушок, саме оцей аспект її універсального застосування в таких небачено колосальних розмірах повинен був би теж знайти своє відображення і свій аналіз в цих «Заметках о русском», адже це — не найпростіші речі, над якими мимоволі не задумаєшся, забудеш, адже слова з пісні не викинеш, та й учений — це обов'язковий вчений, але, виявляється, можна й слово з пісні викинути, й «Заметки о русском» можуть бути без отакої «заметки». Й з якої б то причини? Чи не з тієї причини, що Д. Лихачов веде полеміку? Яку полеміку? Як заявляє він сам, це — «Полемика с чрезвычайно распространившимся и у нас и на Западе представлением о русском национальном характере как о характере крайности и бескомпромиссности, «загадочном» и во всем доходящем до пределов возможного и невозможного (и, в сущности, недобром)». Звичайно, ці його «заметки» суб'єктивні, як він сам наголошує, водночас підкреслюючи значну частку об'єктивного в суб'єктивних судженнях, наголошуючи й на тому, що індивідуальне сприйняття національного не суперечить іншому індивідуальному сприйняттю національного, ці різні сприйняття неминуче доповнюють одне одного, але в такому разі — й хіба це не логічно?! — коли ти сам шануєш свої власні зусилля індивідуального сприйняття національного, які доповнюють інші індивідуальні сприйняття національного й тут важко сперечатися, це справді так, то чого ж раптом виникає необхідність вступати в полеміку з тим «и у нас и на Западе представлением о русском национальном характере как о характере крайности и бескомпромиссности», з яким чомусь необхідно «тихо» полемізувати, а не вважати це «представление» саме таким, яке доповнює «представление» академіка Д. Лихачова? Чи там не витримана та доза суб'єктивності, яка таки дорівнює суб'єктивності суджень Д. Лихачова, а в нього кокетливу міру цієї суб'єктивності дотримано, чи в цьому випадку, коли йдеться про російський національний характер, одному дозволено якусь одну міру суб'єктивності в сприйнятті цього характеру, а комусь зовсім іншу? А комусь і зовсім не дозволено? Тут мимоволі загубишся в сприйнятті подібного аналізу. Я не здатен збагнути, скажімо, чому це поширене у Росії й на Заході уявлення про начебто «загадочный», «во всем доходящий до пределов возможного и невозможного (и, в сущности, недобрый)» російський національний характер, знову ж таки, необхідно «тихо» проаналізувати, а не вважати за ті суб'єктивні судження, які несуть у собі частку об'єктивного, допомагаючи скласти якнайповніше, стереоскопічний зміст-наповнення, найближче до істини уявлення про російський національний характер?!