Читать «Ментальність орди» онлайн - страница 115

Так і здається, що цю промову «вольтер'янець» Скобелев ви­голошує і сьогодні — під грім канонади і завивання бомб «точеч­ных ударов» — у Чечні.

Коли правозахисник Сергій Ковальов у Кремлі зустрівся з президентом Єльциним і говорив з ним про необхідність віднов­лення миру у Чечні, то почув від нього, що це — «преждевременно». Про цю «преждевременность» миру почули й ми, почув світ. Вій­на там точиться й досі, отже, до яких це пір мир у Чечні з точки зору президента здаватиметься «преждевременным»? Які ріки крові ще треба пролити?

Тоді ж таки «вольтер'янець» Скобелев говорив: «Никогда не настанет время, в которое мы будем в состоянии обойтись без войны».

Генерал-оракул не помилився, на жаль.

Фігурально висловлюючись, Росія мічена знаком Хіви. «Бог шельму метит». Цей знак можна назвати й знаком Чечні. Знаком Константинополя. Знаком Криму. Знаком України. Хоч як назви, а суть зостається споконвічно незмінною.

Ото, як бачите, на всю велетенську Росію знайшовся лише один сентиментальний правозахисник Сергій Ковальов, який, звичайно, тільки шкодить, заважаючи «обустроить Россию»...

1995

РАБИ РАБІВ, АБО Ж «КАКУЮ РОССИЮ МЫ ПОТЕРЯЛИ?»

І. Наче якийсь невмолимий пекельний дух знову й знову по­вертає буття «на крути своя». Невмолимий провісницький Еклезіяст! Скільки Росія знала всіляких смутних епох, що проно­силися крізь її історію з моторошною періодичністю комети Гал- лея! І хочеться помилитися у своєму враженні, що нині ми зно­ву є свідками лихої з'яви комети Галлея її злої історії, а ця ж бо комета її історії своїм смертельним хвостом завжди зачіпала нас, ми ніяк не могли порятуватися з її силового поля.

Під статтею О. Герцена «VII лет» (йдеться про сім років ви­дання ж. «Колокол») стоїть дата — 1 липня 1864. Написано давно, й про тодішню Росію, а читаєш — наче про сьогоднішню. Він, демократ у вигнанні, в 1855 і в 1857 роках бачив Росію, яка про­синалася. Новий час відчувався у всьому — в уряді, в літературі, в суспільстві, в народі. Багато було незручного, нещирого, смут­ного, але всі відчували, що рушили — й ідуть. Німа країна прив­чалася до слова, країна канцелярської таємниці — до гласності, країна кріпосного рабства ремствувала на ошийник (!). Уряд робив, як єрусалимські паломники, які багато нагрішили, три кроки впе­ред і два назад, один усе ж залишався (!). Партія дурнів, пар­тія стариків була у відчаї, кріпосники вдавали з себе конститу­ційних лібералів (Ш). З половини 1862 року вітер повіяв у інший бік. На неповне звільнення селян потратилися всі сили урядуй суспільства — і загальмована машина посунула назад... чи передбачав хто-небудь криваве багно, в яке Росія в' їхала по ступицю всіма чотирма колесами (звичайно, це «Русь-тройка»!), дякуючи таким кучерам, як Муравйов, і лакей Катков, який підстьобував? Чи передбачали вони, що смертна кара ста­не звичайним, щоденним ділом, що військовополонених роз­стрілюватимуть, що поранених вішатимуть? Що розвинеться література доносів і вона стане літературою дня, що мова жур­налістів спідліє до мови сварливих будочників та жандармів, що люди, розгортаючи газети, опинятимуться в передпокої III відділення... кати карають гарячково, стають віртуозами, йдуть далі наказу. О. Герцен пише: «Мы не можем привыкнуть к этой страшной, кровавой, безобразной, бесчеловечной, наглой на язык России, к этой литературе фискалов, к этим мясникам в генеральских эполетах, к этим квартальным на университет­ских кафедрах. Ненависть, отвращение поселяет к себе эта Россия. От нее горишь тем разлагающим, отравляющим сты­дом, который чувствует любящий сын, встречая пьяную мать свою, кутящую в публичном доме».